Поняття цивільного права як галузі права

Цивільне право як галузь приватного права — це сукупність правових норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [4].

Публічне право — сукупність правових норм, що забезпечують регулювання суспільних відносин за допомогою владного методу впливу та базуються на підпорядкуванні їх учасників владним інституціям для задоволення передусім державного або суспільного інтересу в цілому [3].

Приватне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини на засадах диспозитивності, юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників [3].

Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграють його предмет, метод, функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові правовідносини [2].

Майнові відносини — це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин, самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин, юридична рівність сторін [4].

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов’язані з особою суб’єкта і їх можна поділити на дві групи:

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське право,

  • право на винаходи, промислові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо);
  • особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров’я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерпним [3].

За своєю природою майнові правовідносини мають такі ознаки:

1) вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;

2) вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою самостійністю та юридичною рівністю;

3) вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та інтересів [2].

Особисті немайнові правовідносини мають такі ознаки:

1) вони є особистісними, тобто мають тісний зв’язок з їх учасниками;

2) вони є немайновими, тобто їх зміст не можна визначити в грошовому чи іншому майновому еквіваленті;

3) вони виникають та існують між юридично рівними учасниками;

4) вони забезпечують задоволення переважно внутрішніх (духовних) потреб та інтересів [2].

Однак наявність предмета правового регулювання є необхідною, проте не достатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд із предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання, тобто сукупність правових засобів та способів впливу відповідної галузі права на суспільні відносини, що становлять її предмет. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних

правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:

1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов’язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);

2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин — сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;

3) судове вирішення спорів — будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;

4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов’язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника [5].

Метод є визначальною категорією, тобто навіть якщо відносини за своїм змістом є майновими, проте засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, наприклад, фінансові, податкові, бюджетні тощо, то вони не належать до предмета цивільно-правового регулювання (ч. 2 ст. 1 ЦК) [4].

Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов’язковий характер [2]. У цивільно-правовій

системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір.

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК) [4]. В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) [1]. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов’язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК) [4].

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57—74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92—103 СК), Кодекс законів України про працю — норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24′ КЗпП), Житловий кодекс — норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс

України — норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Система цивільного права — це його структура, це сукупність окремих частин (підгалузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм), що знаходяться у внутрішньому логічному зв’язку та залежності між собою.

Підгалузь як елемент системи цивільного права — це сукупність декількох однорідних і взаємозв’язаних цивільно-правових інститутів, які регулюють однорідні відносини (особисті немайнові права фізичної особи; право власності та речові права на чуже майно; право інтелектуальної власності; зобов’язальне право; спадкове право) [3].

Цивільно-правовий інститут як елемент системи цивільного права – це визначена сукупність цивільно-правових норм, яка регулює відносно самостійну групу суспільних відносин. Наприклад, норми, що регулюють договірні зобов’язання, являють собою інститут цивільного права.

Цивільно-правові норми — правові приписи, які регулюють особисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, норми, які регламентують укладення договору міни [5].

Субінститут — складова цивільно-правового інституту, яка є групою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субінститути, як роздрібна купівля —продаж, поставка, міна тощо.

Структура норм цивільного права – гіпотеза, диспозиція, санкція [2].

Гіпотеза – структурна частина текстуального вираження відносно визначеної цивільно-правової норми, в якій містяться вказівки законодавця, що характеризують суб’єктів, предмет (об’єкт) та інші обставини, які мають юридичне значення для подальшого нормативного розвитку цивільних правовідносин.

Диспозиція цивільно-правової норми – це структурний елемент, який встановлює суб’єктивні права та покладає юридичні обов’язки на учасників суспільних відносин, які вона регулює.

Санкція цивільно-правової норми – це структурний елемент, який вказує на заходи та межі покарання, як правило, майнового характеру, які застосовуються до особи правопорушника, у разі вчинення ним діяння, що суперечить цивільному законодавству.

Таким чином, цивільне право – система правових норм, що складають основний зміст приватного права і регулюючих майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на незалежності та майнової самостійності їх учасників, методом юридичної рівності сторін з метою наділення приватних осіб можливостями самоорганізації їх діяльності щодо задоволення своїх потреб та інтересів.

Поделиться

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Перейти к верхней панели
Top.Mail.RuАнализ сайта - PR-CY Rank Яндекс.Метрика