300 правових позицій ЄСПЛ у кримінальному провадженні: оновлена, систематизована добірка

Слуцька Тетяна Іванівна,

кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України

 

300 правових позицій ЄСПЛ у кримінальному провадженні: оновлена, систематизована добірка

 

За правилами ч. 4 ст. 9 КПК у разі якщо його норми суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, у кримінальному провадженні застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Крім цього, за змістом ч. 5 ст. 9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ. Такий обов’язок покладено на суд також з огляду на ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

З огляду на вищевикладене, а також беручи до уваги вже існуючу практику ЄСПЛ, пропонується систематизована (постатейно викладена) добірка правових позицій Європейського суду з прав людини у кримінальних провадженнях

ТЕМА: ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВС ТА ВСУ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ (СПРАВАХ) станом на 01 січня 2019 р.

Читайте статтю: Деякі питання кримінального провадження у формі приватного обвинувачення крізь призму останніх законодавчих змін, що набирають чинності 11 січня 2019 р.

Користуйтеся консультацією: Кримінальне правопорушення чи злочин: щодо питань використання термінології

ДАЙДЖЕСТ: ЗЕМЕЛЬНІ СПОРИ. ТРЕТЯ ЧАСТИНА. Систематизовані правові висновки Великої Палати Верховного Суду станом на 23 лютого 2019 року.

Суддя ВС Антонюк: 5 останніх рішень Великої палати з найбільш дискусійних питань правозастосування

 

п/п

Справа
(назва, дата прийнятого рішення)

Правові позиції та прояви порушення констатовані ЄСПЛ

1

«Зоріна та інші проти України»

26 березня 2019 року

 

«Риженков та Зайцев проти України»

13 грудня 2005 року

Суд повторює, що ефективність розслідування також передбачає вимогу ретельності, яка полягає у тому, що державні органи повинні вжити всі належні та доступні їм заходи для забезпечення збирання доказів щодо подій, у тому числі, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Крім того, будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню обставин справи та винних осіб, може призвести до порушення вимоги ефективності.

2

«Гулян проти Вірменії»

20 вересня 2018 року

Суд вже наголошував, що особи взяті під варту, знаходяться в уразливому становищі, та що влада повинна захищати їх. Як наслідок, якщо особа взята під варту у відділення поліції здоровою та, якщо буде встановлено, що вона постраждала після звільнення, держава зобов’язана надавати обґрунтоване пояснення того, як ці ушкодження були спричинені. 

Особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто був причетним або може бути залучений до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічних або інституційних зв’язків, а й практичну незалежність. Вимога про оперативність неявна у цьому контексті. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї потерпілого в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їх законних інтересів. Також має бути елемент громадської перевірки розслідування, ступінь якого може відрізнятися залежно від конкретного випадку

3

«Бучинська проти України»

30 квітня 2015 року

Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики, Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці. Констатовано порушення ст. 2 Конвенції

4

«Горовенки та Бугара проти України»

12 січня 2012 року

Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Вона може застосовуватися у випадках, пов’язаних з вимогою персонального захисту однієї або кількох осіб, яких можна заздалегідь визначити як потенційних жертв діянь, що можуть призвести до смерті та у справах, що стосуються обов’язку надавати загальний захист суспільству. За останніх обставин такий прямий обов’язок охоплює широкий спектр сфер  та, зокрема, виникатиме у контексті будь-якої діяльності, чи то публічної, чи то ні, яка може стосуватися права на життя.

5

 «Шульга проти України»

12 листопада 2015 року

Суд зауважує, що кримінальне провадження, в рамках якого заявник також подав цивільний позов, тривало вісім років та дев’ять місяців і було закрито на підставі висновку про невинуватість водія у ДТП зі смертельними наслідками, незважаючи на відсутність відповідного висновку експерта щодо цього. Хоча експертом було зазначено, що відсутність приборів освітлення і світлоповертачів на велосипеді дружини заявника була причиною зіткнення, у зв’язку з відсутністю належним чином отриманих доказів залишається нез’ясованим, чи було це головною або єдиною причиною ДТП. Отже, як видається, зі спливом майже дев’яти років та з огляду на постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з неефективністю розслідування, подання заявником цивільного позову стало марним 

Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

6

«Сергій Шевченко проти України»

4 квітня 2006 року

Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.

Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контекст

7

«Шимшек та інші проти Турції»

26 липня 2005 року

Відповідно до положень ст. 2 Конвенції використання співробітниками поліції смертоносної сили може бути виправданим за певних обставин, але ця стаття не надає їм повну свободу дій. Хоча демонстранти не вели себе мирно, і поліції прийшлося зіштовхнутися з супротивом і актами насилля зі сторони демонстрантів, співробітники поліції стріляли в демонстрантів, не застосувавши спочатку до засобів менш небезпечним для життя людини (сльозоточивий газ, водоструйні пушки або резинові пулі). В ході індиценту не діяв принцип, закріплений в законодавстві Турції, що співробітники поліції можуть застосовувати вогнепальну зброю лише в обмежених випадках. У співробітників поліції, які приймали участь в розгоні демонстрантів, була велика свобода дій, і був відсутній чіткий і централізований порядок віддання наказів. За таких обставин використання сили для розгону демонстрантів, внаслідок чого загинули сімнадцять чоловік, перевищувало межу абсолютно необхідного застосування сили в значенні положень ст. 2 Конвенції.

8

«Басюк проти України»

5 листопада 2015 року

 

Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги ст. 2 Конвенції. Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту — цивільні чи кримінальні — були б найбільш відповідними за певних обставин.

Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов. Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався б відповідач, до якого такий позов можна було б подати.

Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства, а також не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування та зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки, при цьому автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП. У світлі наведеного вище Суд дійшов висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту та констатував порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті

9

«Сергій Шевченко проти України»

4 квітня 2006 року

Суд дійшов висновку про порушення обов’язку держави-відповідача відповідно до статті 2 Конвенції в зв’язку з непроведенням ефективного та незалежного розслідування факту смерті особи та що розслідування не забезпечило достатню прозорість та захист інтересів найближчого родича (батька померлої особи).

10

«Шиянов проти України»

2 червня 2016 року

Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (ст. 2 Конвенції)

11

«Юрій Ілларіонович Щокін проти України»

3 жовтня 2013 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою, а також статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Суд також визнав порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою та порушення статті 3 конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи.

12

«Салахов та Іслямова проти України»

14 березня 2013 року

 

    Суд встановив порушення статті 2 Конвенції в контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов’язку щодо захисту здоров’я та життя заявника. Зокрема, йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому в критичному стані, і всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану здоров’я

13

 

«Холодков і Холодкова проти України»

7 травня 2015 року

Суд повторює, що обов’язок охороняти право на життя за статтею 2 Конвенції, взятий у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, якщо осіб було вбито у результаті застосування сили.

Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або винних осіб, ставитиме під сумнів дотримання цього стандарту.

Також існує вимога щодо оперативності та розумної швидкості, яка є безумовною у цьому контексті.

Станом на квітень 2013 року (майже через одинадцять років) кримінальна справа, спрямована на встановлення винних у насильницькій смерті сина заявників та притягнення їх до відповідальності, все ще знаходилася на розгляді суду першої інстанції. Відповідно Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

14

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

 

«Гонгадзе проти України»

8 листопада 2005 року

 

«Кац та інші проти України»

18 грудня 2008 року

Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним.

15

«Коктиш проти України»

10 грудня 2009 року

Якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції.

Вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції. За таких обставин зі ст. 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати цю особу такій державі

16

«Хамідкарієв проти Росії»

26 січня 2017 року

Якщо влада держави-учасника знає про те, що особі загрожує реальна і безпосередня небезпека з огляду на те, що в разі переміщення ким-небудь в іншу країну вона наразиться на реальну і неминучу небезпеку тортур і жорстокого поводження, вони відповідно до положень Конвенції зобов'язані в рамках своїх повноважень прийняти оперативні заходи, які можна було б явно чекати в цілях запобігання такій небезпеці

 

 

 

17

 

 

 

«Корнейкова та Корнейков проти України»

24 березня 2016 року

Застосування до хворої або слабкої особи наручників або приковування її не відповідає вимогам безпеки та означає невиправдане приниження незалежно від того, чи є воно умисним, чи ні.

Суд, надаючи ваги тому факту, що особу весь час охороняли три працівниці конвою (цей захід, на думу Суду, був достатньо серйозним для запобігання будь-яким потенційним ризикам), вважає, що застосування наручників  до жінки під час перейм та одразу після пологів, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з чим Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції.

     Суд вважає, що сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною. Відповідно у зв’язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції.

18

«Рудяк проти України»

4 грудня 2014 року

Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Він вважав поводження таким, що «принижує гідність», якщо воно викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх.

Зважаючи на серйозність ушкоджень заявника та відсутність будь-яких інших пояснень їхнього походження, Суд доходить висновку, що представники держави піддавали заявника нелюдському поводженню. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

19

«Нечипорук і Йонкало проти України»

від 21 липня 2011 року

 

«Жизіцький проти України»

19 лютого 2015 року

 

«Григорєв проти України»

15 травня 2012 року

Застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і  жорстокі  страждання,  а  отже  має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров'я. Констатовано порушення статті 3 Конвенції

20

«Малий проти України»

11 квітня 2019 року

 

«Свинарєнко та Сляднєв проти Росії»

17 липня 2014 року,

 

«Сарбан проти Молдови»

4  жовтня 2005 року,

 

«Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії»

27 січня 2009 року,

 

«Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року,

 

«Ходорковський проти Росії»

 31 травня 2011 року

ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо.

Так, у рішенні «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції.

Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд

21

«Горковлюк та Кагановський проти України»

04 жовтня 2018 року

В постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи.

Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції. Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження.

У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції.  Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.

22

«Уржанов проти України»

14 грудня 2017 року

 

«Д.С. проти України»

9 листопада 2017 року

 

«Єременко та Кочетов проти України»

14 червня 2018 року

 

«Грабовський проти України»

29 листопада 2018 року

Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками 

23

«Луценко проти України (№ 2)»,

21 жовтня 2015 року

Суд дійшов висновку, що недостатність особистого простору (2,86 кв. м) у заявника під час тримання його під вартою у камері № 158 у СІЗО з 28 грудня 2010 року до 28 квітня 2011 року сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим Європейський суд констатував, що умови тримання заявника під вартою у цей період були такими, що принижують гідність, а тому було порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на відсутність попередніх судимостей заявника, а також те, що він підозрювався у вчиненні ненасильницького злочину, заявника, широко відомого політика, тримали на лаві за металевими ґратами впродовж усіх засідань суду з травня 2010 року до лютого 2012 року. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заходи безпеки у залі суду з огляду на їх сукупний вплив були за даних обставин надмірними та могли безсумнівно сприйматися заявником і громадськістю як такі, що принижують гідність. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

24

«Чантурідзе проти Росії»

28 листопада 2017 року

Інші аспекти тримання заявника під вартою, які в сукупності з проблемою переповненості ЄСПЛ вважає несумісним із захистом від нелюдського і принижуючого гідність поводження, полягають у відсутності в камері проточної води, надзвичайно тісних дворах для прогулянок і у відсутності занять, як в камері, так і за її межами

25

«Євген Петренко проти України»

29 січня 2015 року

Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті.

Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції

26

Щербакова проти України

20 вересня 2018 року

 

 

«Ушаков та Ушакова проти України»

18 червня 2015 року

 

«Карабет та інші проти України»

17 січня 2013 року

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. В аспекті статті 3 Конвенції

27

«Кулик проти України»

2 лютого 2017 року

 

«Шульмін та інші проти Росії»

17 липня 2018 року

Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об'єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад

28

«А.Н. проти України»

29 січня 2015 року

Суд встановив згідно з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, що національні органи влади не провели ефективне розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження і не забезпечили вжиття необхідних заходів для збору доказів у справі.

Зазначені недоліки становили порушення процесуального аспекту цього положення Конвенції.

29

«Душка проти України»

3 лютого 2011 року

Висновку щодо порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з заявником ЄСПЛ дійшов з огляду на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень, що збігався з часом перебування заявника під вартою, та з огляду на ненадання державою-відповідачем пояснень щодо причин їх виникнення. Крім того, ЄСПЛ вказав, що обставини справи свідчать, що правоохоронні органи використали адміністративний арешт заявника, щоб зламати опір та скористатись його уразливим станом для отримання зізнання у вчиненні злочину. Таку практику особливо з огляду на вік заявника (неповнолітній) ЄСПЛ визнав як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

ЄСПЛ встановив порушення cт. 3 Конвенції в зв’язку з не проведенням ефективного розслідування скарг заявника на погане поводження з огляду на те, що більше 3 років правоохоронні органи не могли встановити обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, та винних осіб.

30

«Зякун проти України»

25 лютого 2016 року

 «Іглін проти України»

12 січня 2012 року

«Горбатенко проти України»

28 листопада 2013 року

«Родзевілло проти України»

14 січня 2016 року

Суд нагадує, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому (статті 6 Конвенції). Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом

31

«Закшевський проти України»

від 17 березня 2016 року

Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

32

«Сокіл проти України»

22 жовтня 2015 року

у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз». У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу.

Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника — дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання.

Зважаючи, зокрема, на ненадання адміністрацією СІЗО своєчасного та відповідного лікування від ВІЛ-інфекції, Суд доходить висновку, що під час тримання під вартою заявникові не було надано належної медичної допомоги, що становило нелюдське, та таке, що принижує гідність, поводження у порушенні статті 3 Конвенції.

33

«Тимченко проти України»

13 жовтня 2016 року

Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту

34

«Сергій Антонов проти України»

22 жовтня 2015 року

Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції

В цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

35

«Алєксанян проти Росії»

22 грудня 2008 року

 

«MARTZAKLIS та інші проти Греції»

9 липня 2015 року

 

«Акименко проти Росії»

6 лютого 2018 року

Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення»

36

«Буглов проти України»

10 липня 2014 року

З урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.

37

«Луньов проти України»

22 жовтня 2015 року

 

Суд зазначає, що у цій справі у заявника по прибутті до установи тримання під вартою було діагностовано низку серйозних захворювань. Зокрема, у заявника було діагностовано III клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний бронхіт, токсичну енцефалопатію та невропатію, спричинену тривалим вживанням наркотичних речовин, та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Суд також зазначає, що незважаючи на діагностування у заявника низки серйозних захворювань та ВІЛ-інфекції, протягом більш ніж року йому не надавалося жодного лікування. Суд вважає, що тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, Суд зауважує, що окрім недоліків, вказаних національними органами влади — таких як непроведення певних процесуальних дій,- слід зазначити, що первинне медичне обстеження, яке згодом стало підставою для численних висновків про відсутність у заявника тілесних ушкоджень, було поверховим. Воно, вочевидь, мало на меті встановити, чи були у заявника проблеми зі здоров’ям, які вимагали хірургічного втручання, та чи міг він перебувати під вартою, а не встановити наявність у заявника тілесних ушкоджень. З огляду на відсутність остаточного рішення, встановлені національними органами влади недоліки та незабезпечення доказової бази через те, що не було проведено належного медичного обстеження заявника, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

38

«Поміляйко проти України»

11 лютого 2016 року

ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції, оскільки жінку було викликано до міліції, після чого її відразу було госпіталізовано до лікарні, де лікарі зафіксували численні тілесні ушкодження на її тілі та на її ж вимогу відразу проінформували міліцію щодо походження таких ушкоджень, згодом заявниця була вимушена пройти тривалий курс лікування. Окрім того, в Рішенні наголошено, що з огляду на початкове розслідування фактів заподіяння тілесних ушкоджень працівниками того ж відділу міліції, де й працювали фігуранти протиправних дій щодо заявниці, численні випадки ініціювання та припинення розслідування злочину щодо жінки органами прокуратури в ході яких не вдалося встановити будь-яких причин походження тілесних ушкоджень на тілі особи «поза розумним сумнівом».

Суд зазначає, що органи прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, в якому працювали працівники міліції, що, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження. Як наслідок ЄСПЛ також констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції через відсутність належного та ефективного розслідування злочину за скаргою заявниці щодо протиправних діянь працівників міліції стосовно неї під час її виклику до правоохоронного органу.

39

«Аднаралов проти України»

27 листопада 2014 року

 

«Тарасов проти України»

31 жовтня  2013 року

 

«Серіков проти України»

23 липня 2015 року

 

«Бочаров проти України»

17 березня 2011 року

Розслідування серйозних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.

У цій справі, зважаючи на серйозні недоліки (неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування) та загальну тривалість розслідування (тривало понад десять років) Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення статті 3 Конвенції.

40

«Орлик проти України»

11 лютого 2016 року

 

«Басенко проти України»

26 листопада 2015 року

Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю  Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них

41

«Алексахін проти України»

19 липня 2012 року

 

«Савін проти України»

16 лютого 2012 року

Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати.

Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом.

Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин. Ці елементи є достатніми для ЄСПЛ, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції

42

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

У цій справі ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Суд звернувся до своєї попередньої практики у справах проти України та дійшов висновку, що у цій справі, як і у багатьох інших справах проти України (ЄСПЛ зробив посилання на справу «Каверзін проти України», вказавши на існування в Україні системної проблеми непроведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження), органи влади продемонстрували небажання забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції був порушений з огляду на неналежні умови тримання заявника під вартою, а також умови перевезення з однієї установи тримання під вартою в іншу.

43

«Каверзін проти України»

15 травня 2012 року

Застосування наручників до засудженого, якого  конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, є порушенням статті 3 Конвенції, як таке, що становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження

44

«Чміль проти України»

29 жовтня 2015 р

ЄСПЛ вважає, що, відповідно до версій подій обох сторін, існує достатньо доказів “поза розумним сумнівом”, що заявник був підданий жорстокому поводженню з боку міліції, що є порушенням матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Європейський суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 з огляду на неефективність розслідування скарги за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень. Таким чином, Суд вважає, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах. Зокрема, 8 вересня 2005 року прокурор дійшов висновку, що заявник отримав травми впавши, але ніхто, включаючи міліціянтів, ніколи не давав показання, що бачив падіння заявника. Це ж стосується рішення від 2 квітня 2009 року про припинення кримінального провадження, коли будь-які висновки про те, чи міг заявник отримати травми за обставин, описаних ним, або описаних міліціянтами, були відсутні. Констатовано порушення ст. 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти)

45

«Баришева проти України»

14 березня 2017 року

Суд нагадує, що поняття ефективного заходу правового захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також тягне за собою ефективний доступ особи, яка подала скаргу, що процедури слідства

46

«Сорінг проти Сполученого Королівства»

7 липня 1989 року

Органи Конвенції не вирішують питання про наявність чи відсутність можливих, а не реальних порушень Конвенції. Але в тих випадках, коли заявник стверджує, що  рішення про його екстрадицію призведе до порушення статті 3 в силу передбачуваних наслідків у запитуваній його екстрадиції країні, необхідно відійти від цього принципу з огляду на серйозність та невідворотність характеру передбачуваної шкоди.

Таким чином, рішення держави — учасниці про видачу може стати порушенням статті 3 Конвенції, і внаслідок цього потягнути відповідальність держави відповідно до Конвенції, якщо були вагомі підстави вважати, що «видана особа» зіштовхнеться з реальним ризиком бути підданою катуванню або нелюдському або принижуючим гідність поводженню або покаранню в країні, що вимагає його екстрадиції. щоб покласти таку відповідальність необхідно оцінити умови в цій країні зіставляючи їх з вимогами статті 3 Конвенції.

47

«Осіпенков проти України»

29 січня 2019 року

Суд, насамперед, зазначає, що суть скарги заявника у цій справі стосується проведення із запізненням обстеження його хвороби серця у закладі охорони здоров’я МОЗ. Він також зазначає, що хвороба, на яку страждав заявник, була достатньо серйозною, щоб вплинути на його повсякденну діяльність. Констатовано порушення статті 3 Конвенції.

48

«Бекетов проти України»

19 квітня 2019 року

Європейський суд зазначив, що слідчий вісім разів відмовляв у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження, а перший допит заявника слідчим відбувся більше ніж через два роки після подання ним скарги на жорстоке поводження, а розслідування не було направлено на встановлення тілесних ушкоджень. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, Європейський суд вказав, що підхід державних органів до розслідування скарг заявника був переважно спрямований на виправдання підозрюваних у жорстокому поводженні працівників міліції, а не встановлення фактичних обставин. Обґрунтованого пояснення тривалості провадження, яка становила п’ять років та одинадцять місяців, не було. У зв’язку з цим Європейський суд констатував порушення матеріального та процесуального аспектів статті 3 Конвенції.

49

«Паньків проти України»

28 лютого 2019 року

Європейський суд зауважив, що заявник зазнав тілесних ушкоджень під час перебування під вартою у відділі міліції, після чого йому не надали медичної допомоги, натомість ще раз допитали. Європейський суд зазначив, що, хоча тілесні ушкодження були кваліфіковані у висновках судово-медичних експертів як «легкі», але вони підтверджують певний рівень суворості жорстокого поводження. Крім того, таке жорстоке подовження із заявником було навмисним та спрямованим на отримання від нього показань щодо злочину. За таких обставин Європейський суд дійшов висновку, що таке поводження в цілому з урахуванням мети та суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції. 

50

«Хомулло проти України»

27 листопада 2014 року

У цій справі Європеський суд, серед іншого, дійшов висновку, що національні суди застосували до заявика екстрадиціний арешт в порушення положень національного законодавства, а також не забезпечили ретельного розгляду скарг заявника про неправомірність застосування до нього екстрадиційного арешту. Констатовано порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції

51

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

Стаття 5 Конвенції, зокрема статті 2, 3, та 4 Конвенції, гарантує основні серед фундаментальних права, які захищають фізичну недоторканність особи, і відповідно, важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи. У практиці Суду можна виокремити три тенденції: вичерпний характер винятків, які мають вузько тлумачитися та не передбачають великої кількості виправдань за іншими положеннями (зокрема, статті 8 та 11 Конвенції); особливе значення законності тримання під вартою як за процесуальними, так і за матеріальними нормами, що вимагає неухильного дотримання принципу верховенства права. Одним із найбільш поширених видів позбавлення свободи в рамках кримінального провадження є обрання судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Таке тримання під вартою становить виключення із загального правила, передбаченого пунктом 1 статті 5 Конвенції та закріпленого у підпункті «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, згідно з яким кожен має право на свободу. Період, який розглядається, починається з моменту обрання або продовження особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та закінчується у момент його/її звільнення або ухвалення вироку судом першої інстанції

52

«Ярошовець та інші проти України»

3 грудня 2015 року

Відповідно до багаторічної усталеної практики Суду підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції застосовується, коли особу затримано «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення». З огляду на суттєвий зв’язок між пунктом 3 статті 5 і підпунктом «с» пункту 1 цієї статті Конвенції, особу, засуджену судом першої інстанції, не можна вважати особою, яка перебуває під вартою «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення», як це зазначено у підпункті «с» пункту 1, адже її статус визначається підпунктом «а» пункту 1 статті 5, який дозволяє позбавлення особи свободи «після засудження її компетентним судом»

53

«Руслан Яковенко проти України»

4 червня 2015 року

Суд зазначає, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв’язку з цим Суд доходив висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з’явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту. Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції

54

«Галь проти України»

12 червня 2015 року

Суд вже неодноразово розглядав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах щодо практики тримання обвинувачених під вартою виключно на тій підставі, що обвинувальний висновок передано до суду першої інстанції. Суд постановляв, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію – в результаті чого вони можуть бути позбавлені свободи протягом необмеженого періоду часу без дозволу суду — несумісна з принципом юридичної визначеності та захисту від свавілля, які є наскрізним питанням Конвенції та принципу верховенства права

55

«Будан проти України»

15 грудня 2015 року

Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту; по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків.

56

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції з огляду на те, що органам міліції не було документально зафіксовано затримання заявника. Тримання заявника під вартою здійснювалося без відповідно судового рішення та протягом необмеженого часу. Рішення національних судів про тримання заявника під вартою були неналежно обґрунтовані. Суди застосовували формалістичний підхід до перегляду законності рішень тримання заявника під вартою. ЄСПЛ вказав на відсутність у національному законодавстві процедури, відповідної до якої заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою.

57

 

«Ічин та інші проти України»

21 грудня 2010 року

 

 

Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину.

14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось.

Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру.

Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі.

58

«Ічин та інші проти України»

21 грудня 2010 року

Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності. Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d)

59

«Бєлоусов проти України»

7 листопада 2013 року

Європейський суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 18 до 22 липня 2005 року з огляду на те, що 18 липня 2005 року органами міліції не було документально зафіксовано затримання заявника, а протокол затримання було складено тільки ввечері 19 липня 2005 року; оформлення статусу заявника як затриманого за підозрою у вчиненні злочину відкладалося без будь-якого розумного пояснення; строк тримання заявника під вартою без відповідного судового рішення перевищив строк, дозволений законодавством.

60

«Корнійчук проти України»

30 січня 2018 року

Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції 

61

«Корнейкова проти України»

19 січня 2012 року

19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину.

21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу.

ЄСПЛ визнано порушення:

— підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці;

— підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках;

— пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.

62

«Свершов проти України»

27 листопада 2008 року

У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми».

Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою».

63

«Корнійчук проти України»

30 січня 2018 року

Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5. Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано 

64

«Баришевський проти України»

26 лютого 2015 р

Суд постановив, що коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою

65

«Синькова проти України»

27 лютого 2018 року

Суд зазначає, що сам факт знаходження в списку розшукуваних не означає, що особа переховується від правосуддя. Важливим фактом при вимірі ризику того, що особа переховується від правосуддя, являється фактична поведінка підозрюваного, а не його офіційний статус в якості "особи в списку розшукуваних". З огляду на фактичну поведінку заявниці ЄСПЛ констатував відсутність порушення  пункту 1 статті 5 Конвенції у цьому відношенні.

66

«Нечипорук і Йонкало проти України»

 21 квітня 2011 року

 

 

ЄСПЛ констатував серед інших порушень :

— порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди;

— порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.

Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження.

67

«Криволапова проти України»

2 жовтня 2018 року

Суд ухвалив, що виправдання будь-якого періоду утримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстрованим органами влади. Виправдання, які були визнані такими, що містять "важливі" і "достатні" причини (на додаток до існування обґрунтованої підозри) в прецедентному праві Суду включали такі обґрунтування, як небезпеку втечі, ризик здійснення тиску на свідків або зміни речових доказів, ризик змови, ризик повторного здійснення правопорушення, ризик спричинення громадського безладу і необхідність захисту затриманого

68

«Прокопенко проти України»,

 20 січня  2011 року

Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою.

69

«Ассенов та інші проти Болгарії»

28 жовтня 1998 року

Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження. Констатовано порушення статті 5 Конвенції

70

«Боротюк проти України»

16 грудня 2010 року

Суд зазначає, що Суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою. Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Суд дійшов висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, а отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

71

«Луценко проти України»

3 липня 2012 року

Інші підстави для взяття заявника під варту, а саме відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. В контексті вибору, чи застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, чи ні, наведення таких підстав видається таким, що викликає особливе занепокоєння, оскільки вони вказують на те, що особу може бути піддано покаранню за користування своїми основними правами на справедливий суд. Суд також стурбований тим фактом, що національні суди погодились з такими підставами під час прийняття постанови про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та залишення її без змін.

Суд доходить висновку, що подальше тримання заявника під вартою також становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

72

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

 

«Тараненко проти Росії»

15 травня 2014 року

ЄСПЛ нагадує, що він вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.

Розглядаючи скаргу, в аспекті п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» . Наведених вище міркувань для Європейського суду було достатнім, аби дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

73

«Соловей і Зозуля проти України»

27 листопада 2008 р.

Тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції

74

«Харченко проти України»

10 лютого 2011 року,

 

«Барський проти України»

28 вересня 2017 року

 

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

 

«Красюков та інші проти України»

3 травня 2018 року

 

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції

75

«Чанєв проти України»

9 жовтня 2014 року

Щодо обрання, зміни, продовження чи скасування дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час підготовчого провадження під час застосування ч. 3 ст. 315 КПК необхідно враховувати практику ЄСПЛ, відповідно до якої водночас із визначенням законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання і продовження застосування  таких запобіжних заходів однозначно визнається неправильним «автоматичне» продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Тому за відсутності відповідних клопотань сторін суд під час підготовчого судового засідання уповноважених поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу (тримання під вартою), оскільки суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду. Констатовано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

76

«Єлоєв проти України»

06 листопада 2008 року

 

«Фільдман проти України»

8 квітня 2010 року

 

«Сінькова проти України»

27 лютого 2018 року

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ, викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому слідчому судді, суду у разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.

77

«Таран проти України»

17 жовтня 2013 року

Ризик того, що обвинувачений може переховуватися, не може оцінюватися виключно на підставі ступеня тяжкості можливого покарання. Він має оцінюватися з урахуванням ряду інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування можливості переховування обвинуваченим, або доведуть, що така можливість є настільки невеликою, що вона не може обґрунтовувати досудове ув’язнення

78

«Котій проти України»

5 червня 2015 року

 

«Хайредінов проти України»

14 жовтня 2010 року

Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідності цього заходу вимогам національного закону недостатньо: застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин. Більше того, за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає існування фактів або інформації, які можуть переконати об’єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення

79

«Орловський проти України»

від 02 квітня 2015 року

Заявник перебував під вартою понад п’ять років та два місяці.

Крім іншого, суд констатував, що продовжуване тримання під заявника під вартою не може бути виправдане необхідністю ознайомлення з матеріалами справи, якщо він чітко заявив, що вважає таке ознайомлення закінченим. Те, що національні суди посилалися на потреби інших підсудних продовжити ознайомлення з матеріалами справи, лише підтверджує думку про те, що національні суди не намагалися оцінити конкретне становище заявника. Суд констатував порушення п. 3 ст. 5 Конвенції

80

«Симеонови проти Болгарії»

12 травня 2017 року

Юридична допомога на ранній стадії кримінального провадження, навіть до первинного допиту, має важливе значення для забезпечення права затриманого підозрюваного не свідчити проти себе, якщо він не був проінформованим щодо обвинувачення проти нього. Юридична допомога також допомагає гарантувати здійснення інших прав обвинуваченого, таких, що передбачені пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції. Тому навіть якщо затриманий  не надавав свідчень, проста відсутність адвоката впродовж перших декількох годин утримання під вартою негативно  впливає на справедливість розгляду. Це особливо вірно в справах, в яких звинувачення украй серйозні і затриманий знаходиться в особливо уразливому становищі.

81

«Кушнір проти України»

11 грудня 2014 року

Суд зазначає, що сама лише відсутність протоколу затримання має вважатися серйозним недоліком, оскільки усталена позиція Суду полягає у тому, що невизнане тримання особи під вартою є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції, та являє собою найбільш серйозне порушення зазначеного положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час та місце затримання, ім’я затриманого, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, повинні розглядатися як недотримання вимоги щодо законності та невідповідність самій меті статті 5 Конвенції 

82

«Гудзь проти України»

22 жовтня 2015 року

 

«Яковенко проти Росії»

25 липня 2017 року

Відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції особи, яких тримають під вартою, повинні мати право на доступ до процедури оперативного перегляду законності продовжуваного тримання під вартою із врахуванням їх конкретного становища та обставин справи. Це саме суд вказував і в рішенні в справі «Харченко проти України». Суд визнав необґрунтованими відмову у задоволенні клопотання без будь-якого обґрунтування, а попередні відмови були аргументовані лише тим, що заявник, перебуваючи на свободі може продовжити вчиняти злочини або  перешкоджати встановленню істини. Відповідно констатовано порушення п. 4 ст. 5 Конвенції

83

«Закшевський проти України»

17 березня 2016 року

Вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 Конвенції не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин. Хоча не завжди є необхідність у тому, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалась такими ж гарантіями, які вимагаються статтею 6 Конвенції у кримінальному чи цивільному судочинстві, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, які є належними при застосуванні цього виду позбавлення свободи. Забезпечення особі, позбавленій свободи, можливості бути заслуханою особисто або через певні форми представництва є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовуються при вирішенні питань позбавлення свободи

84

«Кабулов проти України»

19 листопада 2009 року

Суд повторює, що за пунктом 2 статті 5 Конвенції будь-яка затримана особа повинна бути повідомлена простою, доступною мовою, яку вона розуміє, про основні правові та фактичні підстави її затримання, щоб бути в змозі оскаржити до суду його законність згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції. Хоча ця інформація повинна бути доведена до особи «негайно» (французькою: «dans le plus court delai»), в цілому, вона не повинна надаватись саме працівником міліції, що здійснює затримання, та саме у момент затримання. Ця інформація повинна надаватися затриманим особам в адекватний спосіб з тим, щоб особа знала причини позбавлення її свободи

85

«Сергій Волосюк проти України»

12 березня 2009 року

Суд виклав вимоги до «законності» відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції – в контексті перевірки судом законності позбавлення свободи

    Суд повторює, що згідно з п. 4 ст. 5 Конвенції затримана чи взята під варту особа має право ініціювати провадження з метою перевірки судом процесуальних і матеріально-правових умов, які є неодмінними для забезпечення «законності» – у значенні п. 1 ст. 5 Конвенції – позбавлення її свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, яка послужила підставою для затримання, та легітимність мети, з якою здійснювалися це затримання і подальше тримання під вартою.

      У пункті 4 статті 5 зазначено, що «суд без зволікання встановлює законність затримання». Ця вимога містить два аспекти: по-перше, можливість здійснення судового контролю має забезпечуватися невдовзі після взяття особи під варту і, в разі необхідності, з розумною періодичністю надалі. По-друге, таке провадження має здійснюватися з належною старанністю Процедура вирішення питань стосовно тримання під вартою має здійснюватися з дотриманням принципу змагальності і завжди має забезпечувати рівність процесуальних засобів сторін у справі. Забезпечення затриманому права бути заслуханим – особисто або за допомогою певного представництва – є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовується при вирішенні питань позбавлення свободи.

    Хоча п. 4 ст. 5 Конвенції не зобов’язує досліджувати кожний аргумент у доводах особи, взятої під варту, стосовно законності такого заходу, суддя, розглядаючи таке звернення, повинен врахувати наведені особою конкретні факти, здатні поставити під сумнів існування умов, які для цілей Конвенції є неодмінними для забезпечення «законності» позбавлення свободи

86

«Доронін проти України»

19 лютого 2009 року

 

«Гарькавий проти України»

18 лютого 2010 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли адміністративний арешт, який формально підпадає під дію пункту 1(а) статті 5, використовувався для забезпечення перебування особи під вартою для інших цілей

87

«Х.І. проти України»

7 листопада 2017 року

 

«Т.М. та інші проти Росії»

7 листопада 2017 року

Європейський Суд нагадує, що виключення, передбачене підпунктом "f" п. 1 ст. 5 Конвенцій допускається лише в тих випадках, коли "проти особи приймалися заходи по висилці або видачі" у відсутність подальшого обґрунтування і коли позбавлення волі є виправданим тільки в період провадження по висилці або видачі. Щоб не бути свавільним, утримання під вартою в порядку підпункту "f" п. 1 ст. 5 повинно здійснюватися сумлінно; воно має бути тісно пов'язане з підставою утримання під вартою, на яку посилається влада; місце і умови утримання мають бути відповідними; тривалість тримання не повинна перевищувати термін, розумно необхідний для досягнення переслідуваної мети.

88

«Гарькавий проти України»

18 лютого 2010 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли не існувало жодних законодавчих положень (у КПК чи інших нормативно-правових актах), які б передбачали, навіть шляхом посилання, процедуру щодо тримання особи під вартою з метою екстрадиції або застосування інших міжнародно-правових заходів правової допомоги у кримінальних справах

89

«Мерабишвилі против Грузії»

28 листопада 2017 року

Кожен затриманий або поміщений під варту відповідно до підпункту “с” пункту 1 ст. 5 Конвенції негайно доставляється до судді або до іншої посадової особи, наділеної, згідно із законом, судовою владою, і має право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення до суду. Звільнення може бути обумовлене наданням гарантій явки до суду

90

«Крейдіч проти України»

10 грудня 2009 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли тримання особи під вартою не переслідувало жодної мети, зазначеної в пункті 1 статті 5 Конвенції, і, отже, порушило вимоги цієї статті (наприклад, протягом періоду, коли щодо особи не було скасовано рішення про надання статусу біженця, а національне законодавство забороняло вислання біженців з території України

91

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

 

Одним з найбільш поширених видів позбавлення волі у кримінальному провадженні є досудове тримання під вартою. Таке тримання є одним із винятків із загального правила, що кожна людина має право на свободу (параграф 1 статті 5), та передбачено в підпункті (с) пункту 1 статті 5 Конвенції. Період, який повинен прийматися до уваги, починається, коли особу затримують або беруть під варту, і закінчується, коли він або вона звільняється і/або виголошується вирок, навіть якщо це тільки вирок суду першої інстанції.

ЄСПЛ повторює, що відсутність будь-яких підстав, наданих судовими органами у своїх рішеннях, які дозволяють затримання протягом тривалого періоду часу є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого у параграфі 1 статті 5 Конвенції. А тому ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю в ухвалі районного суду від 01 жовтня 2013 року будь-якого обґрунтування для продовження строку тримання заявника під вартою

92

«Мокаллал проти України»

10 листопада 2011 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам практики ЄСПЛ, оскільки лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані адміністративними формальностями

93

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

 

«Наконечний та інші проти України»

11 січня 2018 року

 

«Міхайлов та інші проти України»

11 січня 2018 року

 

«Жердєв проти України»

27 квітня 2017 року

 

Продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному етапі національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

94

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

Відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстроване органами державної влади. Доводи за та проти звільнення особи з-під варти, зокрема ризик, що обвинувачений може перешкоджати провадженню у справі, не можна розглядати абстрактно, вони мають підтверджуватися фактичними доказами. Небезпека того, що обвинувачений може переховуватися від слідства, не може оцінюватися виключно з огляду на тяжкість потенційного покарання. Слід враховувати низку інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити наявність ризику переховування від слідства та суду, або довести, що він є досить незначним, а тому не може виправдати застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового розгляду

95

«Солдатенко проти України»

23 жовтня 2008 року

 

«Світлорусов проти України»

12 березня 2009 року

 

«Новік проти України»

18 грудня 2008 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли у зв’язку з тим, що національне законодавство не передбачає процедури, достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні, яка давала б змогу уникнути ризику свавільного тримання під вартою в очікуванні на екстрадицію

96

«Вінтерверп проти Нідерландів»

24 жовтня 1979 року

Суд нагадує, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції, яка є lex generalis по відношенню до п. 4 ст. 5 Конвенції, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатися законним».

97

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із примусовою госпіталізацією і тримання заявника у психіатричній лікарні.

98

«Горшков проти України

8 листопада 2005 року

Стосовно утримання осіб, які мають психічні розлади (п. 1 «е» ст. 5 Конвенції) Суд зазначає, що «їх може бути позбавлено волі або з метою проведення медичного лікування, або у зв’язку з потребами, що вимагає суспільство, або у зв’язку з медичними та суспільними підставами разом… [A] основна причина, чому Конвенція дозволяє позбавити волі осіб, зазначених у п. 1 «е» ст. 5 Конвенції, полягає не тільки в тому, що вони можуть представляти небезпеку для суспільства, а ще й у тому, що їх власні інтереси можуть потребувати їх утримання.

Суд повторює, що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. П. 4 ст. 5 Конвенції вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою якого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність триваючого утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу. Заявник не мав права порушити провадження щодо перевірки судом законності його триваючого ув’язнення по застосуванню примусових заходів медичного характеру, як вимагається п. 4 ст. 5 Конвенції. Відповідно мало місце порушення цього положення.

99

«Колесін проти Росії»,

28 листопада 2017 року

Засадничий принцип полягає в тому, що ніяке свавільне взяття під варту не може відповідати вимогам п. 1 ст. 5 Конвенцій, а поняття "свавілля", що міститься в п. 1 ст. 5 Конвенцій, не обмежується недотриманням норм національного права, внаслідок чого позбавлення волі може бути правомірним у рамках національного законодавства, але при цьому є свавільним і, отже, суперечити вимога Конвенції. Одним загальним принципом, встановленим в прецедентній практиці, є те, що тримання під вартою є "свавільним", якщо, незважаючи на дотримання національного законодавства,  присутній елемент недобросовісності або обману з боку органів влади

100

«Денисенко проти Росії»

14 лютого 2017 року

Відсутність протоколу про затримання само по собі є серйозним недоліком з врахуванням незмінної позиції Суду про те, що не зафіксоване належним чином затримання особи зводиться до повного заперечення основоположних гарантій, що виникають на підстав статті 5 Конвенцій, і є найбільш серйозним порушенням даного положення. Відсутність в протоколі затримання такої інформації як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, причини затримання і ім’я особи, що здійснила затримання являє собою порушення вимог законності та несумісне з основною метою статті 5 Конвенції.

101

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

 

«М. проти України»

19 квітня 2012 року

 

«Акопян проти України»

5 червня 2014 року

 

«В.К. проти Росії»

4 квітня 2017 року

 

«Atudorei проти Румунії»

16 вересня 2014

 

«Бергман проти Німеччини»

7 січня 2016 року

Суд ще раз підкреслює, що особу не можна позбавити волі на підставі психічного розладу, якщо не дотримано три мінімальні умови: і) психічний розлад особи має підтвердити надійна об’єктивна медична експертиза; іі) психічний розлад має бути такого ступеня, який вимагає обов’язкової госпіталізації; ііі) обґрунтованість тривалої госпіталізації залежить від стійкості такого розладу

102

«Анатолій Руденко проти України»

3 серпня 2014 року

У своїй практиці Суд зауважував, що значення терміна «психічнохворі» постійно еволюціонує, оскільки прогрес досліджень у психіатрії та гнучкість лікування розвиваються. Тим не менш, підпункт «e» пункту 1 статті 5 Конвенції не можна сприймати як такий, що дозволяє тримання особи під вартою лише через те, що її погляди чи поведінка відрізняються від норм, що переважають у суспільстві. Вважати інакше буде несумісним з текстом пункту 1 статті 5 Конвенції, яким визначено вичерпний перелік винятків, що вимагають вузького тлумачення

103

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть тоді, якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку.

Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв’язку з відмовою зазначеної особи з’явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено

104

«Де Томмазо проти Італії»

23 лютого 2017 року

Європейський Суд нагадує, що, проголошуючи «право на свободу», пункт 1 статті 5 Конвенцій має на увазі фізичну свободу людини. Відповідно, він стосується не просто обмежень свободи пересування, яка регулюється статтею 2 Протоколи № 4 до Конвенції. Щоб визначити, чи була особа «позбавлена свободи» в сенсі положень статті 5 Конвенцій, необхідно виходити з конкретного положення, в якому вона знаходиться, зважаючи на весь спектр таких критеріїв, як тип, тривалість, наслідки та спосіб реалізації відповідних заходів. Відмінність між позбавленням і обмеженням свободи заклечається  в ступені або інтенсивності, а не в характері чи в змісті застосованих заходів.

Європейський Суд нагадує, що зважаючи на свою серйозність і інтенсивність домашній арешт вважається позбавленням волі в аспекті положень статті 5 Конвенцій.

Разом з тим, Європейський Суд вважає, що покладені на заявника обов’язки (обмеження покидати будинок лише в нічний час) були не позбавленням волі в аспекті положень пункту 1 статті 5 Конвенцій, а лише обмеженням його свободи пересування

105

«Мерабишвілі проти Грузії» 

28 листопада 2017 року.

Небезпека втечі від правосуддя не може оцінюватися тільки з урахуванням суворості можливого покарання, вона має бути оцінена з посиланням на ряд інших чинників, таких як характер обвинуваченого, його моральне обличчя, його активи, зв’язки з країною і міжнародні контакти.

Крім того, з останнього речення пункту 3 статті 5 Конвенцій витікає, що в тих випадках, коли єдиною, що залишається, причиною утримання під вартою є побоювання, що обвинувачений переховуватиметься від правосуддя і таким чином уникне явки до суду, він має бути звільнений з-під варти, якщо є можливість заручитися гарантіями, які забезпечать таку явку.

Аналогічним чином доведення наявності загрози чинення тиску на свідків не може бути ґрунтоване на можливості призначення суворого покарання, а повинно бути прив'язано до конкретних фактів

 

106

 

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

 Суд нагадує, що згідно з підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції у контексті кримінального провадження особу може бути затримано лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення. Термін «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення

107

«Галь проти України»

16 квітня 2015 року

У цій справі Європейський суд, розглянувши законність тримання заявника під вартою протягом окремих періодів, встановив ряд порушень статті 5 Конвенції, здебільшого у зв’язку з тим, що рішення суду стосовно провадження затримання або тримання заявника під вартою не містили належного обґрунтування та чітких строків застосування таких заходів, а також не забезпечили ретельний розгляд необхідності застосування відповідних заходів із врахуванням індивідуальних особливостей справи заявника. Констатовано порушення п.п.1 та 3 ст. 5 Конвенції

108

«Макаренко проти України»

30 січня 2018 року

Європейський суд дійшов висновку, що затримання заявника та тримання під вартою з 23 до 24 червня 2010 року на підставі постанови слідчого суперечили національному законодавству та, таким чином, були несумісними з положеннями пункту 1 статті 5 Конвенції.

Розглянувши скаргу заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Європейський суд за значив, що тримання його під вартою тривало один рік та дванадцять днів. Мотивування суду щодо затримання заявника Європейський суд визнав необґрунтованим з низки причин. Крім того, національні суди не розглядали можливості застосування до заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд констатував порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

109

«Темченко проти України»

16 липня 2015 року

Суд вважає, що стан здоров’я заявника та відсутність належного лікування під час тримання під вартою, визнана СІЗО 2 червня 2010 року, вимагали термінового розгляду його клопотань про звільнення з-під варти. Клопотання від 31 травня 2010 року було розглянуто за сім днів. 16 Цей строк сам по собі не видається тривалим і Суд не виключає, що міг би погодитися з позицією Уряду, якби було встановлено, що заявник під час перебування під вартою мав доступ до належного лікування. Проте з огляду на наведені вище висновки за статтею 3 Конвенції Суд вважає, що органи влади, розглядаючи це клопотання, не продемонстрували достатньої оперативності. Таким чином, вони не дотрималась вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції щодо судового розгляду «без зволікання». Отже, Суд доходить висновку, що було порушення цього положення. У цій справі Суд встановив порушення пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

110

«Садков проти України»

6 липня 2017 року

Європейський суд дійшов висновку, що таке неналежне обґрунтування щодо тримання заявника під вартою сприяло тому, що заявник знаходився у стані невизначеності стосовно реальних підстав тримання його під вартою в зазначений період часу, і констатував порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції.

111

«Ливада проти України»

26 червня 2014 року

 

«Квашко проти України»

26 вересня 2014 року

Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи

112

«Паньків проти України»

28 лютого 2019 року

Європейський суд зазначив, що зізнавальні показання, надані заявником після його адміністративного арешту та під час тримання під вартою у відділі міліції, становили частину доказів, представлених проти нього у кримінальному провадженні. Суди першої та апеляційної інстанцій не визнали ці показання неприйнятними, натомість посилалися на них при встановленні вини заявника та для його засудження. Європейський суд, зауважив, що незалежно від впливу зізнавальних показань на результат кримінального провадження та незалежно від того, чи підтвердив заявник пізніше свої зізнавальні показання, ці докази призвели до несправедливості кримінального провадження та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

113

«Зосімов проти України»

7 липня 2016 року

Суд нагадує, що у кримінальних справах відлік «розумного строку», передбаченого статтею 6, зазвичай починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення. Для цілей статті 6 «обвинувачення» можна визначити як «офіційне повідомлення компетентними органами про те, що особа є підозрюваною у вчиненні злочину», це визначення також відповідає аналізу того, чи «мав місце значний вплив на становище підозрюваного». У деяких випадках, з огляду на істотні обставини, що впливають на статус заявника у провадженні, Суд вже приходив до висновку про набуття заявником статусу підозрюваного для цілей Конвенції до того, як цей статус був офіційно наданий йому відповідно до національного законодавства

114

«Сіреджук проти України»

21 січня 2016 року

Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником. Іншими словами, у першу чергу саме національні суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінюватиме їхнє тлумачення своїм за відсутності свавільності.

115

«Шишкіна та інші проти України»

28 червня 2018 року

Суд повторює, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявників 

116

«Печенізький та інші проти України»

8 листопада 2018 року

ЄСПЛ констатував порушення Конвенції у зв’язку з тим, що суд, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги, не здійснив жодних спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були вони повідомлені про них будь-яким іншим чином

117

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

ЄСПЛ визнав також порушення пункту 1 статті 6, вказавши на надмірну тривалість провадження у національних судах (11 років та один місяць). Європейський суд зауважив, що основною причиною затримок у провадженні, як видається, були процесуальні порушенні, за які несуть відповідальність національні суди.

118

«Чжан проти України»

13 листопада 2018 року

Ігноруючи конкретні, стійкі та важливі аргументи обвинуваченого, національні суди не виконують свій обов’язок відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції. ЄСПЛ констатує, що національні суди усіх інстанцій ніяк не оцінили конкретні стійкі та важливі аргументи заявника стосовно серйозних недоліків у доказах свідків від обвинувачення і стосовно стверджуваної незаконності та довільності виключення зі справи усіх показань свідків з боку захисту. У зв’язку з цим Суд доходить висновку, що кримінальне провадження проти заявника в цілому становило порушення його права на справедливий суд відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції

119

«Кривошей проти України»

23 червня 2016 року

ЄСПЛ визнав порушення вимоги «розумного строку», зазначивши, що провадження, яке включало в себе досудове слідство та судовий розгляд справи судами трьох інстанцій, тривало більше ніж 10 років та 9 місяців, а також, що основні затримки у провадження були спричинені неодноразовим закриттям справи органами прокуратури, об’єднанням та виділенням справи щодо іншого обвинувачення щодо заявника та поверненням справи на досудове розслідування. Констатовано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції

 

 

120

 

 

«Моріс проти Франції»

23 квітня 2015 року

У своєму прецедентному праві Суд підкреслював ключову роль касаційних процедур, які утворюють особливий етап розгляду кримінальної справи з потенційно вирішальними наслідками для підсудного, як у цій справі, оскільки, якщо справу було скасовано, вона може бути направлена в інший апеляційний суд на новий розгляд з питань як фактів, так і права. Як Суд неодноразово заявляв, стаття 6 § 1 Конвенції не зобов’язує Договірні Держави засновувати апеляційні або касаційні суди, але якщо держава їх засновує, від нього вимагається забезпечити, щоб, звертаючись до закону, люди користувалися б в таких судах основними гарантіями статті 6 Конвенції, і це, без сумніву, включає вимогу неупередженості суду.

121

«Горковлюк та Кагановський проти України»

4 жовтня 2018 року

Відповідно до усталених принципів практики Суду розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади основна затримка у провадженні – понад сім років – була спричинена дворазовим поверненням справи на новий розгляд.

З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно першої заявниці у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження щодо неї.

122

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

Суд зазначає, що вперше заявник подав свій цивільний позов у рамках кримінального провадження. Оскільки зазначений позов у рамках того провадження було залишено без розгляду, він згодом звернувся з ним до суду в порядку цивільного судочинства. Такими чином, два зазначених провадження стосувались одного і того ж позову. Як у кримінальному, так і у цивільному провадженні суди мали розглянути ті самі факти на основі тих самих доказів. Таким чином, Суд вважає недоцільним розмежовувати ці два провадження та оцінювати їх тривалість окремо.

Суд зауважує, що відповідний період розпочався 5 січня 2005 року, коли заявник подав цивільний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди в рамках кримінального провадження, та закінчився 8 січня 2013 року, коли було постановлено остаточне рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Отже, Суд доходить висновку, що вирішення цивільного позову заявника тривало 8 років у судах трьох інстанцій.

Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», а, відповідно, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

123

«Жизіцький проти України»

19 лютого 2015 року

У рішенні у справі Європейський суд зазначив :«… первинні визнавальні покази заявника було отримано шляхом жорстокого з ним поводження, що становило катування у розумінні статті 3 Конвенції. Суд також зазначає, що національні суди прийняли ці визнавальні покази в якості доказів у судовому провадженні. З огляду на вищезазначені принципи, встановлені його практикою, Суд вважає, це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу зазначені зізнання мали у доказовій базі для його засудження, і незалежно від того, що він неодноразово підтверджував ці визнавальні покази протягом слідства». Суд зазначає, що у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

124

«Якуба проти

України»

12 лютого 2019 року

Невідкриття відеозапису оперативної закупки стороні захисту та визнання неперевірених судом показань таємного агента як доказу у справі є порушенням пунктів 1 і 3 ст. 6 Конвенції

125

«Шабельник проти України (№ 2)»

01 червня 2017 року

Суд зауважує, що у Верховному Суді заявник стверджував, ніби протоколи огляду місця подій та показання свідків, які підтверджували виклад заявником обставин нападу на пані К., наведений у його зізнавальних показаннях, не могли слугувати підставою для залишення вироку щодо нього без змін після того, як ці зізнавальні показання було виключено із доказової бази, оскільки єдина доказова цінність цих протоколів та показань свідків полягала у підтвердженні викладу обставин заявником, що містився у його наразі виключених зізнавальних показаннях. Проте колегія Верховного Суду досі посилалась на ці протоколи та показання свідків, не надаючи жодної відповіді на аргументи заявника, незважаючи на те, що вони були конкретними і, за обставин справи, дуже доцільними та важливими.

Щодо посилання Верховного Суду на висновок судово-психіатричної експертизи Суд зазначає, що лікарі-психіатри обмежились зауваженням, що заявник говорив так, ніби повторював вивчений напам’ять текст, повторював їм опис обставин вбивства пані К., аналогічний тому, що він розповідав слідчому, і мовчав тоді, коли його просили надати подробиці або пояснення. Верховний Суд, не направивши справу на повний повторний розгляд, використав ці твердження лікарів-психіатрів з метою встановлення того факту, що заявник вчинив, actus reus, об’єктивний акт злочину, в якому він обвинувачувався, незважаючи на те, що сфера застосування відповідної експертизи обмежувалась встановленням його осудності та психічного стану у відповідний період. Більш того, Верховний Суд вважав за доцільне посилатися на дещо неконкретні перефразування експертів, зроблені в іншому контексті, для встановлення факту, що заявник вчинив вбивство пані К. Рішення посилатися на докази судово-психіатричної експертизи у такий спосіб призвело до порушення вимог справедливого суду.

Суд вважає, що аргументація Верховного Суду та порядок, якого він дотримувався, не відповідали вимогам справедливості, притаманним пункту 1 статті 6 Конвенції.

126

«Артико проти Італії»,

 13 травня 1980 року

ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції та наголосив щодо необхідності розмежування призначення захисника та отримання правової допомоги, оскільки власне призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою. Призначений адвокат може через різні обставини (об’єктивні чи суб’єктивні) не виконати свої професійні обов’язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов’язки».

127

«S.C. проти Сполученого Королівства»,

15 червня 2011 року

Право обвинуваченого на ефективну участь у кримінальному провадженні полягає не лише в праві останнього бути присутнім у судовому засіданні, але й у праві чути, бути почутим і слідкувати за ходом розгляду. В аспекті статті 6 Конвенції

128

«Якуба проти

України»

12 лютого 2019 року

ЄСПЛ вказує, що право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть виникати конкуруючі інтереси, наприклад, національна безпека або необхідність захищати свідків, що піддаються ризику репресій, або зберігати таємні поліцейські методи розслідування злочинів, які повинні бути урівноважені з правами обвинувачених. У деяких випадках може бути необхідним отримання певних доказів від сторони захисту, щоб зберегти основні права іншої особи або захистити важливий суспільний інтерес. Проте лише такі заходи, які обмежують право на захист і є суворо необхідними, є припустимими згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції. Але для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження прав захисту, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи.

129

«Каменова проти Болгарії»

12 липня 2018 року

ЄСПЛ зауважив, що заявниця могла пред’явити претензії щодо виплати компенсації до початку процедури, як родичі інших потерпілих в аварії. Також жінка мала право безпосередньо звернутися до цивільного суду замість того, щоби вступати в кримінальний процес. Не зробивши цього, заявниця ризикувала тим, що її позов буде визнано неприйнятним. Встановлений законом термін позовної давності та його застосування національними судами не порушили права заявниці на доступ до суду, у зв’язку з чим ЄСПЛ констатував відсутність порушення ст.6 Конвенції.

130

«Т. проти Великобританії» та  «V. проти Великобританії»

 16 грудня 1999 року

ЄСПЛ встановив відсутність ефективної участі неповнолітнього обвинуваченого у судовому розгляді та, відповідно, порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з присутністю значної аудиторії (надмірна публічність) та наявністю певних елементів облаштування зали судового засідання, які, на думку ЄСПЛ, завадили дитині повною мірою користуватися правовою допомогою захисника, слідувати його вказівкам та розважливо підходити до прийняття рішень щодо свого захисту.

131

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Суд нагадує, що підпункт «d» п. 3 ст. 6 Конвенції є втіленням принципу, згідно з яким до засудження обвинуваченого всі докази мають бути пред’явлені за його присутності у відкритому судовому засіданні для забезпечення змагальності процесу

132

«Тимофєєв проти Росії»

14 листопада 2017 року

Саме Верховний Суд повинен був перевірити, чи являвся суд першої інстанції, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенцій, "неупередженим судом" в сенсі цього положення. Суду касаційної інстанції належало використати комплекс заходів, наявних в його розпорядженні, щоб усунути сумніви відносно реальності і характеру тверджень заявника

133

«Балицький проти України»,

03 листопада
2011 року

Суд зазначає, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 ст. 6 Конвенції на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними.

134

«Боротюк проти України»,

16 грудня 2010 року

Суд зауважує, що визнавальні показання заявника, надані ним за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що відмову від захисника, а так само і визнавальні показання, отримано всупереч його волі, були використані як докази, на підставі яких заявник був засуджений судом. Отже, суд визнає, що заявник зазнав такого обмеження права на доступ до захисника, яке підірвало загальну справедливість провадження у його справі. Суд дійшов висновку про те, що в цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

135

«Шличков проти Росії»

9 лютого 2016 року

Право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого.

ЄСПЛ повторює, що свідчення, отримані в порушення статті 3, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції

136

«Тодоров проти України»,

12 січня 2012 року

Суд констатує, що заявника було затримано 02 серпня 1999 року; 03 серпня 1999 року відбувся перший допит його як підозрюваного; 05 серпня 1999 року цій особі було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу і допитано як обвинувачуваного. Заявник стверджує, що захисника йому було призначено 05 серпня 1999 року. Проте із наявних матеріалів не вбачається, чи був захисник присутнім того дня під час допиту заявника, а також у момент підписання останнім протоколу пред’явлення обвинувачення.

Суд повторює, що доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли конкретні обставини відповідної справи свідчать, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. З іншого боку, національне законодавство України недвозначно забороняло слідчим органам приймати відмови від захисника від підозрюваних, які є сліпими. З огляду на скарги заявника про те, що він не бачить, що підписує, у цій ситуації слідчі органи повинні були проявити особливу сумлінність.

За відсутності з боку судових органів будь-якої реакції щодо порушення права заявника на захисника до його першого допиту, Суд вважає, що, незалежно від того, чи стали визнавальні показання основою для його засудження, чи ні, це порушення не було достатньою мірою виправлене. Суд констатує порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у сукупності з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

137

«Леонід Лазаренко проти України»,

28 жовтня2010 року

 

 

Суд зазначає, що позбавлення заявника юридичної допомоги та використання наданих ним у цей час визнавальних показань для засудження є достатніми ознаками порушення гарантій справедливого судового розгляду. Відповідно Судом було констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

138

«Фефилов проти Росії»

17 липня 2018 року

В частині скарги щодо порушення ст. 6 Конвенції, ЄСПЛ прийшов до висновку, що заявнику не була надана можливість отримати юридичну допомогу до того, як він підписав явку з повинною і його було офіційно визнано підозрюваним у кримінальній справі. ЄСПЛ констатував, що доступ заявника до захисника (адвоката) з моменту його фактичного затримання був обмежений без будь-яких «вагомих підстав», а отже було визнано порушення ст. 6 Конвенції.

139

«Криволапова проти України»

2 жовтня 2018 року

Суд повторює сталий принцип у своєму прецедентному праві, який стосується того, що п. 2 ст. 6 Конвенції забороняє посадовим особам проголошувати людину винною до його засудження судом. Посадові особи можуть розповісти громадськості про кримінальне розслідування, наприклад, шляхом повідомлення про підозр, арештів і визнаннях, якщо зроблять це стримано і обачно. Вибір слів має значення.

Твердження, зроблені слідчим і посадовими особами зі Служби безпеки в ЗМІ відносно кримінального провадження проти заявника були далекі від стриманих і обачних. Вони були некваліфікованим проголошенням його провини навіть без уточнень, на якій стадії у той час знаходився процес: особа заявника була розкрита громадськості і він був затаврований, як вбивця і людина, що підробила особливо делікатну кримінальну справу. Крім того, Суд відмічає, що ці твердження були неодноразово поширені в документальному відео, яке було створено при прямій підтримці високопоставлених державних органів і яке містило відрізки з відео з визнанням заявника міліції

140

«Загородній проти України»,

24 листопада 2011 року

Суд зазначає, що право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежено, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю. На думку суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатися для забезпечення ефективного захисту особи та безперешкодного функціонування системи правосуддя. Право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний з вимогами пунктів 1 та 3 ст. 6 Конвенції.

141

«Довженко проти України»

8 травня 2012 року

Порушення п. 2 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ встановив у зв’язку з порушенням презумпції невинуватості з огляду на те, що заяви посадових осіб, які надавали засобам масової інформації коментарі щодо кримінальної справи заявника, містили недвозначні твердження щодо вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів у той час, як остаточного вироку у цій справі ухвалено не було, що могло вплинути на оцінку обставин справи судом та сприяло поширенню серед громадськості упевненості у винуватості заявника.

Порушення п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо права заявника на захист ЄСПЛ встановив у зв’язку з тим, що під час провадження у Верховному Суді України заявнику не було надано юридичну допомогу захисника, оскільки норми Кримінально-процесуального кодексу України не передбачали обов’язкового надання безоплатної правової допомоги особам, яким вже призначено максимально суворий вид покарання; однак, зважаючи на серйозність висунутих заявникові обвинувачень та можливу міру покарання, інтереси правосуддя вимагали обов’язкової участі захисника у цій справі.

142

«Іглін проти України»,

12 січня 2012 року

Суд вважає, що відмови Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника щодо надання йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи та щодо забезпечення представлення інтересів цієї особи у касаційному провадженні не відповідали п. 1 та пп. «b» і «с» п. 3 ст. 6 Конвенції.

143

«Лучанінова проти України»,

9 червня 2011 року

Суд зазначає, що заявниця дізналася про обвинувачення, висунуті стосовно неї, коли протокол від її роботодавця було подано до суду першої інстанції – приблизно за два місяці до того, як відбувся судовий розгляд, про який йдеться.

Тим не менш, навіть якщо припустити, що заявниця знала про встановлений законом двомісячний строк розгляду справи та могла підготувати свої контраргументи, суд зазначає, що її завчасно не повідомили про судовий розгляд, тому заявниця не могла підготуватися для участі в ньому. Більше того, вона клопотала про надання безоплатної юридичної допомоги, і національний суд надав таку допомогу, призначивши захисника для захисту заявниці. Але до судового розгляду 06 листопада 2000 року їй про це не повідомили, відтак заявниця не мала змоги скористатись юридичною допомогою для підготовки свого захисту.

Отже, суд дійшов висновку, що в цій справі мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, а також пп. «b» і «c» п. 3 ст. 6 Конвенції з огляду на ненадання заявниці можливості організувати свій захист та отримати ефективну юридичну допомогу.

144

«Максименко проти України»,

20 грудня 2011 року

 

«Радченко проти України»

1 лютого 2018 року

Суд зауважує, що під час зазначеного кримінального провадження заявник відбував строк позбавлення волі за інший злочин, і не було жодних ознак того, що ця особа мала будь-яке джерело доходу. Крім того, під час досудового слідства та провадження у суді першої інстанції заявникові було призначено захисника, що свідчило про визнання державними органами його фінансових труднощів. Зрештою, заявник чітко зазначив, що не має змоги запросити захисника для представництва своїх інтересів під час касаційного розгляду справи у Верховному Суді України. Тому є підстави вважати, що ця особа дійсно не мала достатньо коштів для того, щоб оплатити послуги з представництва своїх інтересів під час провадження у Верховному Суді України. Серйозність становища заявника у цій справі є очевидною. При цьому згідно з практикою суду інтереси правосуддя в принципі вимагають забезпечення представництва у випадку, коли йдеться про позбавлення свободи, а в цій справі заявникові могло бути призначене довічне позбавлення волі – найсуворіше покарання. Отже, цій особі поза всяким сумнівом потрібна була юридична допомога. Констатовано порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

145

«Грабовський проти України»

29 листопада 2018 року

Суд повторює, що право обвинуваченого на безоплатну правову допомогу, встановлене підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, є одним з елементів, притаманних поняттю справедливого судового розгляду. Це положення закріплює дві умови для цього права. Перша – «брак достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника», друга – «інтереси правосуддя», які можуть вимагати надання такої допомоги безоплатно.

Обмеження права заявника на правову допомогу на початковій стадії провадження має розглядатись у поєднанні з обмеженням того самого права на стадії апеляційного провадження. У жодній інстанції національні органи влади не вказали яких-небудь причин для таких обмежень.

З огляду на наведені причини Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

146

«Яременко проти України»,

12 червня 2008 року

Право кожної особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвоката, офіційно призначеного в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну із головних засад справедливого судового розгляду.

Суд зауважує: той факт, що кожен із двох інших захисників, які представляли заявника, бачив його лише один раз і тільки під час допиту, і що до допиту ніхто із них із заявником не бачився, найімовірніше свідчить про формальний характер їхніх послуг. Суд вважає, що спосіб, у який захисника усунули від участі у справі, та підстави, якими було пояснено це рішення, а також обґрунтовано відсутність юридичних підстав для такого заходу, викликають серйозні сумніви щодо справедливості всього провадження у цій справі. Суд бере до уваги і той факт, що захисникові дозволили повернутися до участі у справі в червні 2001 року без будь-якого натяку на те, що підстав для його усунення, про які стверджувалося раніше, вже не існує. Констатовано порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

147

«Ніколаєнко проти України»

15 листопада 2012 року

Суд нагадує, що держава не може нести відповідальності за кожен недолік у роботі захисника, призначеного з метою надання юридичної допомоги, або обраного обвинуваченим. Незалежність представників юридичної професії від держави передбачає, що здійснення захисту є по суті відносинами між підсудним та його захисником незалежно від того, чи призначається захисник для надання юридичної допомоги, чи його послуги оплачуються з приватного джерела. Згідно з підпунктом «с» п. 3 ст. 6 Конвенції втручання компетентних національних органів вимагається лише у тому випадку, коли нездатність захисника ефективно представляти інтереси підзахисного є очевидною або у достатній мірі доведена до їхнього відома якимось іншим способом

148

«Яременко проти України (№ 2)»

20 квітня 2015 року

 

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

 

«Драгош Іоан Русу проти Румунії»

31 жовтня 2017 року

Суд звертає увагу на те, що стаття 6 Конвенції застосовується до провадження, в якому особа обвинувачується у вчиненні злочину, доки не буде остаточно встановлено обґрунтованість цього обвинувачення. Суд вважає, що оскільки Верховний Суд України виключив визнавальні покази, надані заявником за відсутності захисника, з переліку доказів на підставі попереднього рішення Суду, а також повторно оцінив решту доказів і дійшов висновку, що вирок щодо заявника залишається у силі, він, таким чином, здійснив новий розгляд справи заявника.

Суд доходить висновку, що нове рішення, ухвалене у справі заявника, переважною мірою знову ґрунтувалося на тих самих доказах, отриманих у порушення процесуальних прав заявника, та при цьому існували серйозні твердження, які органи влади так і не спростували, що усі визнавальні покази було отримано під примусом, а отже вони були «плодом отруйного дерева». Суд вважає, що під час провадження з перегляду справи заявника Верховний Суд України лише закріпив порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, його права на захист, права на мовчання та права не свідчити проти себе.

Відповідно, ЄСПЛ констатував  порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

149

«Луценко проти України»,

12 грудня 2008 року

Суд визнав, що заявник дав свої зізнавальні показання під час допиту його як свідка, тобто саме через такий процесуальний статус (не будучи підозрюваним або обвинуваченим, які згідно з чинним законодавством вправі скористатися правом на мовчання) був зобов’язаний надати всю відому йому інформацію, інакше він ніс би кримінальну відповідальність. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, свідок не мав передбаченого законом права проконсультуватися з адвокатом перед першим допитом.

Беручи до уваги той факт, що, як було зазначено вище, пан Н. Л., якому заявник не мав можливості поставити питання у відкритому судовому засіданні, давав свої зізнавальні показання в умовах незабезпечення його відповідними процесуальними гарантіями проти самообвинувачення і що ці показання були використані вирішальною мірою для встановлення фактів, які мали істотне значення для кваліфікації дій заявника, Суд визнає, що це обмежило права захисту настільки, що справедливість розгляду справи в цілому виявилася підірваною, а отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

150

«Олег Колесник проти України»,

19 листопада 2009 року

Суд одноголосно постановив, що мали місце порушення:

— пункту 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових дій Колесника О. Р. було позбавлено права користуватися послугами захисника, й у тому, що зізнавальні показання надані за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що заявлена Колесником О. Р. від самого початку відмова від юридичної допомоги захисника і його зізнавальні показання отримано всупереч його волі;

— пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції, внаслідок яких суд першої інстанції не допитав ключових свідків обвинувачення, а Колесник О. Р. не мав можливості поставити їм запитання на очній ставці ані на етапі розслідування, ані під час судового розгляду.

151

«Гелетей проти України»

24 квітня 2018 року

Порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику правової допомоги під час відтворення обстановки та обставин події

152

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Суд нагадує, що хоча відсутність достатніх підстав неявки свідка не може само по собі однозначно свідчити про несправедливість судового розгляду, це дуже важливий фактор, який слід брати до уваги під час оцінки справедливості судового розгляду в цілому, та який може стати підставою для визнання порушення пункту 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції. 

Наявність достатніх підстав неявки Г.С. у судове засідання не змінює цей висновок, зокрема, через те, що двоє свідків надали аналогічні показання щодо тих самих обставин, і проведення перехресного допиту з одним із них, Н.К., якого по суті можна було викликати в судове засідання, могло усунути будь-які перешкоди, створені визнанням допустимими показань померлого свідка Г.С. як доказів. Як висновок ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Г.С. та Н.К. як доказів.

153

«Тимченко проти України»

13 жовтня 2016 року

Суд нагадує, що право на виклик свідків не є абсолютним і може бути обмежене в інтересах належного відправлення правосуддя. Підпункт «d» п. 3 ст. 6 Конвенції не вимагає участі у процесі та розгляду кожного свідчення на користь обвинуваченого; його основною метою, як це зазначається у словосполученні «на тих самих умовах», є повна рівність сторін відповідного провадження. Завдання Суду полягає у тому, щоб упевнитися, що зазначене провадження в цілому було справедливим

154

«Сяркевич проти Росії»

28 листопада 2017 року

В підпункті «d» пункту 3 статті 6 Конвенції мова йде про «свідків», і, якщо тлумачити його буквально, він не має застосовуватися до інших доказів. Але цей термін потребує автономного тлумачення. Він може також включати потерпілих та інших осіб, які дають показання в суді

 

155

 

«Корнєв і Карпенко проти України»,

21 жовтня 2010 року

Суд визнав порушення вимог п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що національні суди відмовили Корнєву Д. у допиті свідка, який був єдиною особою, котра могла підтвердити, що саме від Корнєва Д. отримала наркотичні засоби, вилучені у подальшому працівниками міліції, а також заперечити факт провокації злочину, що в свою чергу призвело до істотного порушення права на захист.

156

«Боєць проти України»

30 січня 2018 року

Якщо засудження ґрунтується виключно або переважно на свідченнях відсутнього свідка, Суд повинен піддати провадження найбільш ретельному контролю. Через небезпеку прийняття таких доказів це буде дуже важливим фактором для збереження балансу, і його необхідно буде зрівноважити достатніми фактами з іншого боку, в тому числі — існуванням сильних процесуальних гарантій.

Суд зазначає, що заявниця була позбавлена можливості провести перехресний допит M. як під час суду, так і в ході досудового розслідування. Також вона не могла поставити питання М. в письмовому вигляді. Крім того, національні суди не надали жодної ваги тому факту, що ні на якій стадії провадження М. не вислухали органи суду або обвинувачення.

Нездатність органів влади України докласти всіх необхідних зусиль для забезпечення явки М., значимість її показань для засудження заявниці, і відсутність достатніх врівноважуючих заходів, які забезпечили б справедливу і належну оцінку надійності неперевірених доказів — змушують Суд прийти до висновку, що відсутність у заявниці можливості допитати M. на будь-якій стадії провадження зробила судовий процес в цілому несправедливим. Відповідно, мало місце порушення пунктів1 і 3 (d)  статті 6 Конвенції

157

«Ніколаєнко проти України»,

15 листопада 2012 року

ЄСПЛ дійшов висновку, що відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у випадку, коли в кримінальному провадженні апеляційний суд діє як суд першої інстанції, юрисдикція Верховного Суду, що переглядає справу в касаційному порядку, поширюється як на питання права, так і на питання фактів. Верховний Суд України мав право на розгляд додаткових аргументів, які не були розглянуті під час провадження у суді першої інстанції. Враховуючи тяжкість обвинувачень, висунутих щодо Ніколаєнка В. І., та суворість застосованого до нього покарання, ЄСПЛ зазначив, що для заявника допомога захисника на цій стадії була необхідною. Суд доходить висновку, що інтереси правосуддя вимагали надання заявникові доступу до юридичної допомоги у Верховному Суді України. Суд констатував порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції

158

«Паскал проти України»,

15 вересня2011 року

Рішенням ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 15 грудня 2011 року, було встановлено, що при розгляді кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. було допущено порушення пунктів 1, 3 ст. 5 та п. 1 ст. 6 Конвенції.

Як убачається зі змісту рішення, крім іншого, міжнародний суд також установив, що побоювання заявника щодо небезсторонності судді, яка розглядала його справу, є об’єктивно виправданими у зв’язку з тим, що у перші тижні судового розгляду кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. у місцевій газеті було опубліковано інтерв’ю з цією суддею, яке створювало враження про її переконаність у винуватості підсудного, хоча суддя заперечила факт надання нею такого інтерв’ю, а обставин його публікації встановлено не було.

159

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

аргументація заявленого відводу суду учасником провадження під час підготовчого судового засідання слугувала складенню протоколу про адміністративне правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП за прояв неповаги до суду та розгляду цього протоколу судом, за результатами якого заявниця скаржилася на ряд порушень ст. 6 Конвенції.

ЄСПЛ повторює, що «безсторонність» зазвичай означає відсутність упередженості, і її наявність або відсутність можна перевірити різними способами. Відповідно до сталого прецедентного права ЄСПЛ, існування безсторонності для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції слід визначати відповідно до (I) суб’єктивної перевірки, при якій слід звернути увагу на особисті переконання і поведінку конкретного судді (тобто чи володів суддя якою-небудь особистою упередженістю у справі); і (II) об’єктивною перевіркою (тобто шляхом перевірки того, чи пропонував сам суд (і, серед інших аспектів — його склад) достатні гарантії для виключення будь-якого законного сумніву щодо його безсторонності. Об’єктивна перевірка здебільшого стосується ієрархічних або інших зв’язків між суддею та іншими учасниками судового процесу. У зв’язку із цим навіть зовнішній вигляд може мати певне значення, іншими словами, «справедливість має бути не лише здійснена, це повинно бути помітно», оскільки на кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти у суспільство.

Суд визнав порушення принципу безсторонності під час провадження, пов’язаного з адміністративним правопорушенням, проти заявника, на якому була відсутня сторона обвинувачення. Відповідно, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо вимоги безсторонності суду.

Також ЄСПЛ констатував порушення пунктів 1 і 3(b) ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що заявниці не забезпечили достатньо часу для підготовки захисту (період між складанням протоколу про адміністративне правопорушення і розглядом адміністративної справи заявників становив не більше декількох годин)

160

«Попов проти Росії»

22 червня 2006 року

підпункт d) частини 3 статті 6 відносить до меж їх розсуду — знову ж таки як правило — оцінку доцільності виклику свідків, у тому «самостійному» сенсі, який це слово має в системі Конвенції; він «не вимагає присутності й допиту кожного свідка з боку обвинувачуваного: істотною його метою, як на те вказують слова "на тих самих умовах", є повна "рівність сторін" у цьому питанні.

Суд повторює, що принцип процесуальної рівності передбачає, що заявникові має бути «надано належну можливість викласти свої аргументи в не менш сприятливих умовах, аніж у супротивної сторони» 

 

161

 

«Карпюк та інші проти України»,

6 жовтня 2015 року

 

 

 

ЄСПЛ у даному рішенні, яке набуло статусу остаточного 06 січня 2016 року, визнав порушення:

— пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що заявників – учасників громадської акції «Україна проти Кучми» – було позбавлено права на допит свідків обвинувачення у кримінальній справі щодо них;

— ст. 11 Конвенції, оскільки національний суд призначив заявникам покарання, що не було пропорційним цілі, яка переслідувалася (забезпечення публічного порядку).

162

«Раманаускас проти Литви»

5 лютого 2008 року

ЄСПЛ виділяє дві групи гарантій. Перша стосується заходів, які вживаються безпосередньо на етапі здійснення контролю за вчиненням злочину. Друга — це процесуальні гарантії на стадії розгляду справи у суді.

ЄСПЛ дає визначення підбурювання в справі «Раманаускас проти Литви» (п. 55) «Підбурювання з боку поліції має місце там, де задіяні посадові особи — співробітники служб безпеки або особи, що діють за їх розпорядженням — не обмежувані фактично необхідною пасивною слідчою діяльністю, а такі, що здійснюють такий вплив на особу, як підбурювання до вчинення злочину, що в іншому випадку не був би вчинений, з метою забезпечити докази й почати карне переслідування». Констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

163

«Чохоненелідзе проти Грузії»

28 червня 2018 року

У справах, в яких відсутність документів або суперечності щодо тлумачення подій сторонами перешкоджає Суду встановити з достатнім рівнем впевненості, чи зазнав заявник підбурювання до вчинення злочину поліцією, процесуальний аспект стає вирішальним. Під час розгляду процедури, яка застосовується національними судами, Суд враховує потенційний результат успішного розгляду заяви про провокування на злочин. Тому, як відправний пункт, Суд перевіряє, чи обґрунтована скарга на провокацію вчинення злочину складає матеріально-правовий захист відповідно до національного законодавства або надає підстави для вилучення доказів або викликає подібні наслідки. Незважаючи на те, що Суд, як правило, залишає за національними органами влади вирішення питання стосовно того, якої процедури повинні дотримуватися судді, коли вони стикаються з заявою про провокацію вчинення злочину, він вимагає, щоб така процедура була змагальною, ретельною, всебічною та вирішальною з питання про провокування на злочин, а тягар надання доказів лежить на відповідному органі прокуратури, який повинен продемонструвати відсутність підбурювання. Обсяг національного судового перегляду повинен містити причини, чому була розпочата таємна операція, рівень участі правоохоронних органів у вчиненні злочину і характер будь-якої провокації вчинення злочину або тиску, якого зазнав заявник. Обов'язок національних судів забезпечувати загальну справедливість судового розгляду вимагає, зокрема, щоб таємні агенти і інші свідки, які могли давати свідчення з питання підбурювання повинні бути заслухані в суді і повинен бути проведений перехресний допит стороною захисту, або, принаймні, повинні бути надані докладні підстави для його невиконання. Висновки Суду щодо процесуального тесту мають вирішальне значенням для вирішення питання стосовно того, чи було оскаржуване кримінальне провадження проведене з порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції

164

«Дріді проти Німеччини»

26 жовтня 2018 року

Суд повторює, що в обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення має бути достатньо часу та можливостей для підготовки захисту, як це передбачено пунктом 3 (b) статті 6 Конвенції, і ефективної правової допомоги, як це гарантує Стаття 6 § 3 (с) Конвенції, бо це є елементами концепції справедливого судочинства 

У цій справі адвокат заявника, чий дозвіл було відкликано, а потім відновлено лише за день до слухання, дізнався про дату розгляду апеляції за день до розгляду справи. Він не мав копії апеляції, поданої прокурором. Адвокат заявника звернувся з проханням про перенесення слухання, оскільки він був поза містом у день фактичного слухання справи. Ця заява була відхилена.

Вищезгадані міркування є достатніми для того, щоб дозволити Суду зробити висновок про те, що адвокат заявника не мав належної можливості отримати доступ до матеріалів справи після того, як було заплановано слухання, а також не мав можливості підготуватись до участі в апеляційному розгляді. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 та пункту 3 (b) статті 6 Конвенції.

165

  «Ваньян проти Росії»

15 грудня 2005 року

Конвенція не забороняє ставитися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, зокрема, на етапі слідства. Однак подальше використання їх показань в суді для обґрунтування обвинувального вироку — інша справа. Використання таємних агентів повинно бути заборонено і заходи попередження щодо них мають бути прийняті навіть у справах, що стосуються боротьби проти наркоторгівлі. З вимог справедливого суду за статтею 6 випливає, що суспільні інтереси в боротьбі проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих в результаті провокації поліції. Коли трапляється, що дії таємних агентів спрямовані на підбурювання злочину, і немає підстав вважати, що він був би скоєний без їхнього втручання, то це виходить за рамки розуміння таємного агента і може бути названо провокацією. Таке втручання і його використання в розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість судового розгляду.

166

«Печенізький та інші про України»

08 листопада 2018 року

Європейський суд вирішив, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого зобов’язання щодо дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 

167

 «Делькорт проти Бельгії»

 від 17 січня 1970 року

ЄСПЛ вказав, що «загальні вимоги справедливості, висловлені у ст. 6, застосовуються до проваджень у всіх формах кримінального обвинувачення, від самого простого до найбільш складного. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті поліцейського підбурювання. Немає підстав вважати, що без втручання агентів злочин було б скоєно. Таке втручання та його використання у сумнівному кримінальному провадженні означало з самого початку, що заявника було остаточно позбавлено права на справедливий судовий розгляд. Відповідно, мало місце порушення ст. 6 § 1 Конвенції». Суд, якщо сторона обвинувачення наполягає на провокації зі сторони правоохоронних органів, за відсутності їх спростування стороною захисту, зокрема допиту оперативника, має визнати доказ отриманий внаслідок контрольованої закупки – недопустимим.

168

«Таранекс проти Латвії»

2 грудня 2015 року

Підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб’єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. Вирішуючи, чи було розслідування "суто пасивним", Суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд зазначає, що, на відміну від того, що було зазначено Урядом, виявляється, що всі телефонні дзвінки та приватні зустрічі, в ході яких заявник нібито попросив агента виплатити хабар відбулися за ініціативою або навіть наполяганням агента, а не заявника. Суд приділяє особливе значення події 18 грудня 2001 року, коли агент наполягав на очікуванні прибуття заявника, якого не було в офісі, а також відмовився отримати копію рішення від іншої особи та наполягав на обговоренні із заявником. Констатовано порушення статті 6 Конвенції

169

 «Носко и Нефедов проти Росії»

30 жовтня 2014 року

 

«TCHOKHONELIDZE проти Грузії»

28 червня 2018 року

ЄСПЛ вказував, що, якщо обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, внутрішньодержавні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури, при цьому на сторону обвинувачення покладається тягар доведення відсутності підбурювання. Межі судової перевірки повинні включати мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. Тягар доведення відсутності підбурювання покладається на сторону обвинувачення

170

 «Баннікова проти Росії»
26 травня 2016 року

 З огляду на специфіку слідчих заходів, що проводяться з метою боротьби з незаконним обігом наркотиків і корупцією, давно сформованою позицією Європейського Суду є те, що суспільні інтереси не можуть обґрунтовувати використання доказів, отриманих в результаті поліцейської провокації, оскільки застосування таких доказів піддасть обвинуваченого ризику позбутися справедливого судового розгляду з самого початку ЄСПЛ зазначає, що ініціатива надійшла саме з боку офіцера В., коли він першим вийшов на зв'язок із заявником, цікавлячись, де можна придбати заборонені наркотики. Потім заявник сам запропонував доставити їх. В процесі операції заявнику було запропоновано значна сума — 3 000 доларів США — за поставку великої кількості наркотиків. Очевидно, що це є спонуканням для доставки товару. Суд першої інстанції визнав вирішальною роль поліції … Дані ознаки в цій справі, свідчать про розширення функції поліцейських від оперативних співробітників до провокаторів. Вони не просто "приєдналися" до розслідування злочину, який вчинявся, а й спровокували його. Поліція не обмежилася розслідуванням злочинної діяльності пасивним по суті способом, а здійснила вплив, який призвів до вчинення злочину

171

«Шагін проти України»

10 грудня 2009 року

 

Суд повторює, що забезпечення відкритості судового розгляду становить основоположний принцип, закріплений у пункті 1 статті 6. Такий публічний характер судового розгляду гарантує сторонам у справі, що правосуддя не здійснюватиметься таємно, без публічного контролю; це також один із засобів підтримання довіри до судів. Здійснення правосуддя і, зокрема, судовий процес набувають легітимності завдяки гласності. Забезпечуючи прозорість здійснення правосуддя, гласність, таким чином, сприяє реалізації мети пункту 1 статті 6, а саме — справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції

172

"Христов проти України"

19 лютого 2009 року

 

«Брумареску проти Румунії»

28 жовтня 1999 року

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. ЄСПЛ зазначає, що одним з основоположних аспектів верховенства права є
Источник

Поделиться

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Top.Mail.RuАнализ сайта - PR-CY Rank Яндекс.Метрика