«Суддівська пенсія» для осіб, які втратили годувальника

«Суддівська пенсія» для осіб, які втратили годувальника

«Суддівська пенсія» для осіб, які втратили годувальника

Роман Віннічук, адвокат, кандидат юридичних наук, доктор філософії в галузі права

Після ознайомлення з черговим Оглядом судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (ВС)  за грудень 2021 року (Огляд) увагу кожного правника, який цікавиться актуальними судовими актами, привернула правова позиція у тій справі Огляду, де відбувається формулювання так званої «базової величини» для визначення розміру пенсії у зв’язку з втратою годувальника — судді, що перебував у відставці (пункт 1.1. Розділу ІІІ Огляду).

Усталена позиція

Слід зазначити, що окреслене питання неодноразово ставало предметом уваги судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду ВС, і служителі Феміди у цій категорії спорів дотримуються усталеної позиції, що розмір щомісячного довічного грошового утримання судді не може застосовуватися як базова величина при призначенні пенсії у зв’язку з втратою годувальника — судді, що перебував у відставці й отримував щомісячне довічне грошове утримання.

Ба більше, Верховний Суд в одному із своїх нещодавніх актів, наголошуючи на своєму особливому статусі суду касаційної інстанції та, очевидно, вчергове намагаючись остаточно поставити крапку у згаданій категорії адміністративних проваджень, навіть акцентував на тому, що правозастосовна практика, яка склалася з приводу таких спорів, та значна кількість справ з подібними позовними вимогами дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у вказаних справах як у справах незначної складності, взагалі не підлягають касаційному оскарженню. Тому суд відмовив у відкритті касаційного провадження у відповідній справі (ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 травня2020 року у справі № 580/4039/19).

Однак, як свідчать дані Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР), незважаючи на таку (сталу) судову практику в окресленій сфері, – близькі особи та родичі, які втратили годувальника – суддю, що перебував у відставці, і далі продовжують оскаржувати несправедливі, на їх погляд, рішення органів Пенсійного фонду України про відмову у переведенні «на пенсію» судді-годувальника (або про не призначення відповідних соціальних виплат).

І хоча такі негативні для заявників висновки установ пенсійного фонду повністю відповідають правовій позиції наведеній в Огляді, вказані громадяни знову і знову йдуть до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

В чому ж полягає мотивація та обґрунтування таких позовів та чи є альтернативне вирішення адміністративних спорів вказаної категорії?

Спірні питання

Спробуємо дослідити спірні питання таких правовідносин та аргументувати власну, думку в справах про «суддівську пенсію» для осіб, що втратили годувальника.

Насамперед зазначимо, що основною причиною незгоди більшості заявників, які втратили годувальника – суддю, що перебував у відставці, із позицією органів пенсійного фонду є розмір тих соціальних виплат, які як альтернативу пропонує останній таким особам-утриманцям. Адже не є таємницею, що у світлі нещодавніх законодавчих змін у соціально-правовому статусі суддів пенсійне забезпечення осіб, які втратили годувальника – суддю, що перебував у відставці, яке пропонують органи пенсійного фонду України, може відрізнятися більш як у десятки разів порівняно з тим «доходом», який мали ці особи, перебуваючи на утриманні померлого судді-годувальника.

Причиною такої ситуації є, крім іншого, вищезгадана правова позиція Касаційного адміністративного суду ВС, якою заборонено використання щомісячного довічного грошового утримання судді при розрахунку пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

Проте більш ґрунтовний аналіз спірних правовідносин, на нашу думку, доводить, що даний висновок Верховного Суду можливо є дещо передчасним.

Зазвичай у справах окресленої категорії органи пенсійного фонду не заперечують право позивачів на призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника як таке, оскільки у своїх рішеннях прямо визнають дану конституційну гарантію заявників перейти на інший вид пенсії (або отримувати таку пенсію вперше).

Тобто відповідачі у розглядуваних адміністративних провадженнях, як правило, не оспорюють відповідність соціального статусу позивачів законодавчим підставам пенсійного забезпечення у зв’язку з втратою годувальника. Водночас в оскаржуваних до суду рішеннях органи пенсійного фонду все ж наголошують, що особи, які втратили годувальника – суддю, який перебував у відставці, не можуть отримувати від держави у вигляді пенсії у зв’язку з втратою годувальника ті «соціальні виплати» або частку від них (дохід), які заробив упродовж свого життя такий суддя-годувальник у відставці, тобто отримувати виплати відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 2 червня 2016 року (Закон № 1402). На думку пенсійного фонду, вказане пов’язане з тим, що призначення пенсій у зв’язку з втратою годувальника Законом № 1402 не передбачено.

Таким чином, органи пенсійного фонду, так само як і Верховний Суд, заперечують можливість призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника, обчислену у відсотках до розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

Натомість у справах згаданої категорії відповідачі пропонують позивачам отримувати пенсію у зв’язку з втратою годувальника відповідно до спеціальних норм іншого закону, а саме Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 9 липня 2003 року (Закон № 1058). Тобто фактично органи пенсійного фонду наполягають на пенсійному забезпеченні позивачів згідно з нормами того законодавства, відповідно до якого їх годувальники будь-яких соціальних виплат не отримували взагалі (а нагадаємо, що в даному разі йдеться про особливих суб’єктів-годувальників, – суддів у відставці!). Таку ж позицію у своїй практиці підтримує і Верховний Суд.

Варто згадати, що розділом V Закону № 1058 передбачені умови, порядок та розмір призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника в солідарній системі. Більше того, правове регулювання даних відносин міститься навіть в Основному Законі держави, – статтею 46 Конституції України право на соціальне забезпечення у разі втрати годувальника віднесено до основоположних прав і свобод громадян.

Доктринальне тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що головною відмінною ознакою вищезгаданого різновиду пенсійного забезпечення від усіх інших є те, що пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається поза зв’язком претендентів на неї із працею і насамперед залежить від суспільно корисної діяльності самого годувальника. Існування цієї пенсії обумовлюється також наявністю відносин «годування», що передбачають утримання одними особами (годувальниками) за рахунок своїх особистих трудових доходів інших осіб, як правило, членів сім’ї (утриманців).

Отож ключова особливість пенсії у зв’язку з втратою годувальника полягає у тому, що смерть годувальника позбавляє утриманців померлого «доходів» від його професійної діяльності. У цьому разі держава, виявляючи турботу та гуманність, понад те, – враховуючи суспільно корисну працю самого годувальника, надає допомогу сім’ї померлого у вигляді частини «прибутку» останнього. Тобто сутність пенсії у зв’язку з втратою годувальника полягає у фінансовій допомозі непрацездатним особам-утриманцям померлого годувальника у вигляді грошових виплат певної частини того доходу від його професійної діяльності, який померлий годувальник отримував за життя. При цьому призначення цієї пенсії обумовлюється попередньою суспільно корисною діяльністю самого годувальника.

Дискусійна позиція

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у своїй практиці має іншу позицію і допускає можливість призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника, яка не заснована на попередніх «доходах» останнього і не базується на суспільно корисній діяльності годувальника за життя.

Щодо можливості альтернативної виплати годувальнику ‒ судді, який перебував у відставці й отримував щомісячне довічне грошове утримання, пенсії, обрахованої відповідно до «доходу» та за спеціальними нормами Закону № 1058 (тобто за правилами того закону, за яким суддя-годувальник за життя не отримував будь-яких соціальних виплат взагалі), можна вказати наступне. У такому випадку, по суті, відбувається «переведення» померлої особи (судді, що перебував у відставці й отримував щомісячне довічне грошове утримання відповідно до Закону № 1402) на новий вид соціального забезпечення (а саме, за правилами Закону № 1058) з метою розрахунку пенсійних виплат утриманцям такої особи після її смерті.

Вказане «переведення» щонайменше суперечить природі пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

Єдиний висновок із судової практики у вказаній сфері, з яким можна погодитись, це той, що відносини пенсійного забезпечення членів сім`ї суддів у разі втрати ними годувальника не були окремо врегульовані спеціальним законодавством, зокрема Законом № 1402.

Унаслідок зазначеної прогалини у законодавстві України виникає правова невизначеність щодо обов’язку держави забезпечити соціальний захист її громадян. Така невизначеність створює умови для свавілля з боку держави та її органів, що  несумісне з принципом верховенства права.

Проте відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України відсутність законодавства, яке регулює спірні відносини, не може бути перешкодою для суду при розгляді та вирішенні адміністративної справи, адже у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Тобто судова інстанція не може відмовитися від розгляду справи на підставі того, що відсутнє профільне законодавство, яке регулює спірні відносини.

Частиною 3 статті 6 КАС України також установлено, що звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. А згідно з частиною 3 статті 8 Конституції України її норми є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти (рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001).

Конституційні гарантії

Отже, у цій ситуації слід також звернутися до норм Конституції України, які містять вихідні положення щодо соціального захисту громадян України та які можуть застосовуватися судом «прямо», незалежно від того чи є відповідний механізм їх реалізації у законодавстві.

Статтею 46 Конституції України право на соціальне забезпечення у разі втрати годувальника віднесено до основоположних прав і свобод. Це право забезпечується також частиною 2 статті 22 Основного Закону, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Як наголосив Конституційний Суд України в одному із своїх рішень, складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі:

1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності;

2) втрати годувальника;

3) безробіття з незалежних від них обставин;

4) старості;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Конституційний Суд України вважає, що окреслені складові конституційного права громадян на соціальний захист не можуть бути скасовані законом (абзаци 2, 4 пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 7 листопада 2018 року № 9-р/2018).

В іншому рішенні Конституційний Суд України зауважив, що держава взяла на себе зобов’язання піклуватися про кожного громадянина у разі настання одного з випадків, визначених у статті 46 Конституції України, а також надавати йому постійні соціальні виплати (соціальну допомогу), які мають систематично виплачуватися протягом певних періодів, встановлених законом. Держава не може відмовитися від взятих на себе зобов’язань та скасувати жоден із цих видів соціального забезпечення, оскільки кожний із них передбачений Конституцією України (абзаци 1, 3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2020 року № 3-р(І)/2020).

Таким чином, окреслені базові норми Конституції України та їх офіційне тлумачення Конституційним Судом України свідчать, що право громадян на соціальне забезпечення у разі втрати годувальника належить до основоположних конституційних прав і свобод, які гарантуються державою. Це право за жодних умов не може бути скасоване ані рішенням органу пенсійного фонду, ані рішенням суду, оскільки держава взяла на себе зобов’язання піклуватися про кожного громадянина у разі втрати ним годувальника, а відповідне право передбачене Основним Законом держави.

Європейський підхід

Дослідження судових актів у спірних правовідносинах також свідчить, що адміністративні суди у даній категорії справ щодо захисту соціальних прав рідко оцінюють національне законодавство у світлі принципів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) з погляду тлумачення останніх Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ). Однак у практиці ЄСПЛ (зокрема, відносно України) є чимало рішень у галузі соціального забезпечення, які містять доволі ґрунтовні висновки щодо розглядуваних нами питань.

Практикою ЄСПЛ доведено, що право особи на пенсію (соціальні виплати) у певних випадках підпадає під сферу дії статті 1 (Захист власності) Першого протоколу Конвенції. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 7 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (скарга № 10441/06) наголошено, що якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу до Конвенції, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41). І хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити такий механізм, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (Заборона дискримінації) Конвенції.

За висновками ЄСПЛ, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат у рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано. Тож органи державної влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством.

Крім того, ЄСПЛ у своїй практиці використовує особливий підхід до розуміння пенсії. Так, юридичну природу соціальних виплат, зокрема пенсій, ЄСПЛ пояснює не лише з позицій права власності, але й пов’язує з ними принцип захисту законних (легітимних) очікувань особи та принцип правової визначеності, що є невіддільними елементами правової держави й принципу верховенства права. Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об’єктивних критеріїв, і якщо людина відповідає цим критеріям – це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі «Пічкур проти України» ЄСПЛ запропонував також відповідний метод перевірки правомірності дій держави для тотожних справ (тобто щодо скарг за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу). Таким методом перевірки є з’ясування того, чи мала би особа право на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник (пункт 42).

Правова позиція

Якщо перевести всі вище окреслені принципи та висновки ЄСПЛ на спірну ситуацію, то дійдемо наступного.

Законодавство України, що регламентує право громадян на соціальне забезпечення у разі втрати годувальника (насамперед положення статті 46 Конституції України), породжує у позивачів у згаданих справах майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 (Захист власності) Першого протоколу до Конвенції. Вказане пов’язане з тим, що заявники пенсій у спірних правовідносинах, як правило, відповідають законодавчим критеріям пенсійного забезпечення у зв’язку з втратою годувальника, а відповідачі (органи пенсійного фонду) не заперечують цього.

За висновками ЄСПЛ, таке національне законодавство формує у громадян «виправдане очікування» соціального захисту у разі втрати годувальника.

За умови існування в законодавстві України, зокрема у вищезгаданому Законі № 1402 (або іншому правовому акті), механізму соціального захисту членів сім’ї суддів у разі втрати ними годувальника «на основі чітких і об’єктивних критеріїв» громадяни, які відповідали би законодавчим підставам такого пенсійного забезпечення, мали би право на отримання відповідних соціальних виплат з боку держави. Існуюча судова практика, з огляду на вищезазначене, є дискусійною і потребує подальшого вдосконалення.

Джерело

Поделиться

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.