«У нас сформувалась ідентичність: ми знаємо точно, що ми не росіяни і знаємо чому», — Олександр Поліводський, партнер правничої фірми «Софія», юрист в армії

«У нас сформувалась ідентичність: ми знаємо точно, що ми не росіяни і знаємо чому», — Олександр Поліводський, партнер правничої фірми «Софія», юрист в армії

«Був випадок: під час риття окопів до мене підійшов колега-адвокат зі словами: «А я був на ваших семінарах з земельного права». Моя пропозиція була така: «Беріть лопату, приєднуйтеся, будемо разом нагортати та обговорювати проблеми сучасного земельного законодавства» — згадує Олександр Поліводський, партнер правничої фірми «Софія», адвокат, к.ю.н., доцент. Зараз він — боєць Тероборони, штаб-сержант, позивний «Доцент».

 

— Чи було у Вас відчуття, що має бути широкомасштабна війна?

— Було! Я потрапив до армії так: на початку лютого після прийняття закону про національний спротив відвідав військкомат для укладання контракту на службу в резерві у батальйоні територіальної оборони. 24-го лютого мав здати останні медичні довідки для цього. Але вийшло так, що 24-го вранці я прибув до пункту збору, а у кінці дня вже як мобілізований у якості стрільця стрілецької роти батальйону територіальної оборони з автоматом в руках заступив на пост. З даху будинку у цю ніч мав сумну нагоду спостерігати за відсвітом та звуками вибухів з напрямку Гостомеля.

Перший період був особливо стрімким по подіях та враженнях, по зміні життєвих пріоритетів. Мій товариш тоді сказав, що за перші п’ять днів, доки не опанували себе, ми отримали такий життєвий і армійський досвід, якого не мали протягом значних періодів свого життя.

На початку ми базувалися на Оболоні і готувались до відбиття атаки з півночі та північного заходу. Ми майже не мали сутичок з ворогом, який стояв недалеко, але у окремі періоди основні їх частини стояли на відстані кількох кілометрів від нас. Рятувала робота наших артилеристів.

 

— Ви зараз не в Києві?

— Не в Києві, мій підрозділ передислокувався за його межі, виконуємо поставлені завдання. Ті позиції, які ми займали у лютому та у перші тижні березня, вже пустують без нас.

 

— У Вас була до цього військова підготовка?

— Ні, не було. Мій батько — військовий, тому з побутом сім’ї військового та режимом його службового життя я знайомий, але формальної військової підготовки чи служби в армії я не мав.

«У нас сформувалась ідентичність: ми знаємо точно, що ми не росіяни і знаємо чому», — Олександр Поліводський, партнер правничої фірми «Софія», юрист в армії

— Серед Ваших побратимів багато юристів?

— Так! Ви, знаєте, в перші дні, коли атмосфера була більш нервова, був випадок: під час риття окопів до мене підійшов колега-адвокат зі словами: «А я був на ваших семінарах з земельного права». Моя пропозиція була така: «Беріть лопату, приєднуйтеся, будемо разом нагортати та обговорювати проблеми сучасного земельного законодавства». У моєму батальйоні я зустрів 3 чи 4 адвокатів і на додаток ще кількох юристів. Вони не надто афішують свою участь, але добросовісно виконують свій військовий обов’язок. Щоб відрізнявся від інших колег по цеху, мій позивний тут — «Доцент». У цивільному житті  це наукове звання я отримав у зв’язку з багаторічним викладанням на правничому факультеті НаУКМА. Настане час, і ми відкладемо однострій у шафу, можливо, одягнемо мантії.

 

— Ваші рідні Вас підтримали в рішенні йти служити?

— Так, звісно! Бо усім зрозуміло для чого я тут. Я в прямому смислі захищаю свій дім. Я живу в селі на півночі від Києва, його дивом оминули бойові дії – вище підірвали дамбу, шляхи проїзду затопило водою, міст через ріку був підірваний і ворожа армія не змогла зайти далі, рушила західніше. Нам пощастило. Діти виїхали у безпечне місце одразу, а дружина з тещею — лише коли з’явилась інформація, що готується новий наступ. Але все обійшлося. Всі були в Україні і зараз повернулись додому.

 

— Ви як юрист в армії…

— Так, юридичні навики тут також затребувані. Наразі мої обов’язки дуже близькі до моєї цивільної професії. В останньому призначенні на посаду штаб-сержанта моя освіта мала значення. Як буде далі, покаже час. Не виключені зміни і подальший поступ в освоєнні військової професії.

Військова служба та атмосфера тут мені до вподоби, хоча, на відміну від адвокатської, це не вільна професія. Я спостерігаю, як приймаються рішення, як все управляється, як різні люди ведуть себе у складних і простих ситуаціях, тут є у кого повчитися всьому. Мені також подобається мати справу зі зброєю. Я намагаюся освоїти всяку, до якої можу мати доступ. Однак, в армії, зі зрозумілих причин, часто трапляється так, що крім командирів ніхто не володіє інформацією про наші власні плани: куди будемо йти, хто, коли і чим буде займатися, які будуть завдання. Така невизначеність інколи дратує, але водночас бадьорить. У зв’язку з цим тут жартують: «В армії все дуже цікаво, але нічого не зрозуміло».

 

— Ваша думка, чи буде українське законодавство змінюватись після війни? Саме з урахуванням досвіду військового стану.

— Буде. Воно вже зараз змінюється як у частині як військового права, так і цивільного, міжнародного. Є різні чинники для цього. Наприклад, до нас у батальйон тероборони боронити себе та свою країну прийшло більше людей, ніж очікували. Це дає можливість приділяти менше уваги репресивному законодавству та практиці його застосування, але більше розвивати положення, які себе виправдали.

Крім того, я очікую змін у частині кадрової політики: треба залишати в армії молодих людей, що мають бойовий досвід і бажають будувати військову кар’єру. Саме вони мають швидко передавати досвід і навчати непрофесійних військових у разі нового нападу і нової масової мобілізації. У перші дні, як я бачив, неймовірно цінувався бойовий досвід або служба в армії, навіть наявність звань мало менше значення. Дуже важливо мати поруч досвідченого бійця — це додає впевненості, зібраності і ефективності усьому підрозділу.

Я також бачу перспективу розвитку законодавства про цифровізацію в військовій сфері. У цивільному житті ми значно просунулися у цьому. Наприклад, я можу говорити про законодавство щодо цифровізації а аграрній сфері, бо ми з колегами якраз перед війною завершили колективну роботу щодо цього, книга ось-ось має вийти. Інший мій цивільний досвід — у сфері захисту персональних даних транснаціональних компаній, наших клієнтів. Однак, зміни в армії у цій сфері на рівні військових частин — на черзі. Значні обсяги паперової роботи та різні проблеми можна оминути, спростивши та систематизувавши все, використовуючи сучасні цифрові технології. Щоправда, специфіка армії, захист інформації, додержання державної таємниці має стати особливо важливим компонентом цих відносин.

Війна сприяє зміні цивільного та міжнародного законодавства: вже зараз гостро обговорюються питання відповідальності держави за заподіяння шкоди суб’єктам приватного права при збройних конфліктах. На черзі, як на мене, більш широке трактування прав людини та її інтересів. Буде переосмислена доктрина судового імунітету держави як відповідача у справах з заподіяння шкоди в ході військових конфліктів. Свавілля та безкарність не повинні ховатися за ширмою доктрин та концепцій.

Слід думати також про систему початкової військової підготовки юнаків та дівчат. Можна діяти так: не слід встановлювати обов’язок відвідувати відповідне навчання, але така можливість має бути забезпечена, слід стимулювати їх відвідання.

«У нас сформувалась ідентичність: ми знаємо точно, що ми не росіяни і знаємо чому», — Олександр Поліводський, партнер правничої фірми «Софія», юрист в армії

— В школі ніби-то була підготовка…

— Так, я, наприклад, теж навчився стріляти та володінню зброєю у юності. У школі на уроках та зборах з військової підготовки я навіть був заступником командиру взводу – дитяча посада, однак  багато навиків звідти і досі є корисними для мене. Але у перші дні війни я бачив багато людей, які не знали, як обходитися з автоматом та іншою зброєю. Така недосвідченість є небезпечною для них та для своїх. Має бути короткострокова але системна підготовка, можливо, по моделі Ізраїлю чи Швейцарії. Я думаю, у зв’язку з цим, законодавство про національний спротив буде розвиватися, в цілому воно показало свою ефективність.

Слід також популяризувати та вивчати військове законодавство для більшого кола людей різного віку, пояснювати його зміст. Наприклад, серед моїх побратимів постійно обговорюється питання: чи слід брати ворога в полон? Я тепер розумію, що на практиці це важка тема, при обговоренні у середовищі військових може викликати обурення, бо жадання помсти дає про себе знати. Однак, як не важко визнавати, Женевські конвенції мають діяти. Їх треба застосовувати, щоб бути цивілізованими людьми і визнати верховенство права як абсолютну цінність, яка діє не залежно від того, чи є військові дії. Помста повинна мати свою міру. Це важливо, бо ми боремось проти свавілля, за свободу і право.

 

— Інакшої відповіді від юристів я і не очікувала…

— Конвенції та заклики повинні співвідноситися з життям. Наприклад, «ніколи знову» ми чуємо постійно, особливо на річницю закінчення Другої світової війни. Але людство виявилося не готовим до того, що «знову» сталось. Не готове також і міжнародне право, воно показує свою неефективність. На жаль, не існує іншого способу, крім сили, яка має зупинити цю навалу. Тільки на театрі бойових дій ми побачимо розв’язку. Економічні санкції теж суттєво не допоможуть, бо ворог влаштований так, що буде голодувати, але кошти на останню бомбу для мирного міста все одно знайде.

Однак, я впевнений, що настане день, коли буде щось на кшталт Нюрнберзького процесу, можливо, Маріупольський трибунал – публічне засудження, визнання злочинців злочинцями.

 

— Полонені ще ж і свідками можуть бути?

— Так, але є різний рівень відповідальності. Солдатів вермахту нюрнберзький трибунал не судив. Але ж всіх, хто працював в концтаборах, хто служив режиму у якості суддів, виписував вироки за те, що хтось не знав дати народження Гітлера, притягали до відповідальності на іншому рівні вже після війни. Це правосуддя звершувалося і воно триває досі для тих небагатьох, хто ще дожив до наших днів. Так повинно бути і з сучасним фашизмом.

При цьому для юристів виникає багато важливих питань: як застосовувати закон у таких обставинах? Солдат вермахту, який виконував накази командирів формально є законослухняним. Будувати Аушвіц та вмикати газові камери — це було виконання наказу. Де є межа між обов’язком дотримуватися формального закону та діяти по праву, по совісті, по людським законам? На якому етапі солдат має зрозуміти, що він перейшов межу людяності? Відповіді на ці питання мають практичне значення і тут багато роботи як для юристів-практиків так і для науковців.

 

— Як Ви думаєте, ми побачимо саме путіна на трибуналі?

— Колективного — так, цей режим буде засуджений на міжнародному рівні. Але конкретну особу — ні. Традиція у них така, що царя Павла І задушили шарфом та забили табакеркою, царя Миколу ІІ вони розстріляли. Кожен наступний лідер заперечував попереднього, але засудження злочинів як таких ніколи не було. Можливо, у них будуть змови. Або час візьме своє: мачо-лідер вже не той, може сконати і сам. Однак, для них буде важливо звалити усю вину на одну особу, без публічного обговорення деталей  та встановлення ролі співучасників та суспільства. Це підхід безвідповідального суспільства і він не зміниться.

Нам не варто розраховувати на диво. Нам своє робити. Перемога сама не прийде.

Але на що я хочу звернути увагу: диктатура стала можливою внаслідок знищення приватної власності. Я наполягаю на тому, що у росії права приватної власності немає, уся власність там одержавлена. Про це говорить, наприклад, недавня заява бізнесмена Тінькова щодо зареєстрованого за ним банку: «мене змусили його продати». Це значить, що він не має свободи власності, а без цього власності не може бути. Російський олігарх не є власником майна, що за ним зареєстроване! Справжнім власником є той, хто змусив оформити продаж – це державні структури: ФСБ та інші.

Інший приклад: інший російський олігарх раніше публічно заявив про готовність продати свою компанію, якщо це накаже зробити путін. Тож, хто є справжнім власником такого майна?

На додаток таке: в росії приховуються дані з державного реєстру прав на нерухоме майно. Ви там не знайдете інформації, чим володіє путін чи медведєв, інші можновладці та ряд приватних осіб. Якщо ця інформація не є відкритою, то право власності не визнається публічно. Без цього права приватної власності бути не може! При цьому зміни у такі реєстри вносить держава, вочевидь по свавільному рішенню чиновників.

Сказане означає, що фактично в росії існує лише державна власність, формальні квазі-ознаки та імітації не мають ніякого реального значення. Як наслідок, усі ресурси перебувають у власності одного суб’єкта, який готовий витрачати кошти на війну задля утримання влади.

Висновок такий: запобіжником війни є гарантії права власності. Приватна власність потребує миру, тиші. Навіть у буквальному смислі: деякі важкі гармати на полігонах Німеччини мають глушителі надзвичайно великого розміру. Це для того, щоб не турбувати звуками залпів чутливі вуха мирних громадян підчас військових навчань.

 

— Ваша фірма зараз працює?

— Потроху повертаємося до роботи, вже маємо небагато, але певний обсяг робіт, наразі опрацьовуємо звернення пов’язані з війною, відшкодуванням збитків завданих воєнними діями. Але я особисто часу і можливостей практикувати зараз не маю. Тут інколи спати немає коли, тут все по-іншому. Да і думки на інше спрямовані. Сподіваюся після перемоги повернутись і поновити звичайне цивільне життя.

 

— Як Ви думаєте, чому стільки саме юристів пішло на війну?

— Можливо, цьому є кілька причин. Перша, зрозуміла для людини будь-якої професії, це — захист права на власне виживання, фізичний захист себе, свого стилю життя, родини, майна.

Однак, для юристів, як на мене, крім всього іншого участь у цій війні — це захист права на професію. Якщо росія була би тут, як вона є в Криму чи в Донецьку, то, я вважаю, права на професію у нас не було б як немає його там. Право там не відіграє ніякої ролі, там ординські традиції свавілля, які полягають у наступному: є закон, але хан вище будь-якого закону. При цьому у них вертикаль, тобто ієрархія ханів. Однак, у правовій демократичній державі з свободою слова, виборність влади, з розподілом влади на виконавчу, судову та законодавчу, простору для юридичної професії більше. У нас з цим не ідеально, але на порядок краще. Ми нарікаємо на свою судову систему, але все пізнається в порівнянні, у нас краще. У нас є мотивація, бо ми знаємо про крайнє свавілля, яке тільки може бути, як було в Бучі, Ірпені, Бородянці, в Маріуполі і знаємо які можливості у професії були до того.

«У нас сформувалась ідентичність: ми знаємо точно, що ми не росіяни і знаємо чому», — Олександр Поліводський, партнер правничої фірми «Софія», юрист в армії

— Якби ви не потрапили до війська, то був у вас план Б?

— Не було. Для мене було все зрозуміло: мене йдуть вбивати, втікати я наміру не маю. Так вийшло, що у 2014 році я не потрапив до армії, хоча пройшов медкомісію. Мою справу загубили між військкоматами, потім знайшли через півроку, повідомили, що викличуть і на тому все. Я ці 8 років прожив непогано, ні на що не нарікаю, а воїни в цей час воювали та відстоювали наше право жити мирно. Тепер моя черга.

 

— Допомога волонтерська відчувається?

— Це те, за що слід дякувати. Це приємно і дуже мотивує, навіть не залежно від обсягів, скоріше приємна увага до цього питання. Це дає відчуття, що ти не один, є тил, є підтримка. Водночас, нам би не хотілося, щоб ця допомога була на останні гроші. Також не хотілося б, щоб волонтерство консервувало системні недоліки фінансування та постачання армії.

Можу сказати про себе: я та мої товариші у доброму стані, ми маємо все необхідне, дамо собі раду, але потрібна допомога іншим — пораненим, травмованим психологічно, тим, хто у відчаї після участі в боях і втрати побратимів. Родинам загиблих, їх малолітнім дітям потрібна підтримка, бо полеглі віддали найцінніше — своє життя, вони є справжніми героями. При цьому мова не обов’язково про гроші, але також про суспільну увагу до проблем. Після кожної війни зростає кількість самогубств ветеранів. Такого не повинно бути, спеціальні програми, навчання, робота, нові смисли – мають рятувати наших воїнів, навіть тих, хто зовні вже не виглядає як герой, але таким є насправді. Треба підтримувати мережеву співпрацю ветеранів, їх спілкування між собою, це – найкраща терапія для тих, хто у важкому психологічному стані.

На власному досвіді можу сказати, що мені, особливо в перші дні війни, була цінною підтримка друга з дитинства, який в армії все життя, є учасником бойових дій, ветеран АТО. Коли я був цивільним, у нас було зовсім інше спілкування. Однак, зараз у наших дуже коротких розмовах він знав, як мене підтримати. Він найкраще з усіх моїх знайомих і друзів розуміє куди я насправді потрапив. У такому спілкуванні значимі не просто слова, але інтонації, жести, це зовсім інший рівень розуміння.

Мені в середовищі військових комфортно, краще, ніж я очікував до того як я потрапив сюди. Тут немає потреби щось комусь пояснювати, усі мають спільного смертельного ворога і це настільки об’єднує, що легко знаходиш спільну мову з побратимами, незважаючи на те, що ми різні за віком, професією, біографією у цивільному житті, мало або зовсім не спілкувалися раніше.

 

— Чому Україна переможе?

— Бо це боротьба за виживання. Якщо ми не переможемо, то зникнемо, буде випалена земля як у населених пунктах, які були окуповані або які поки залишаються захопленими. Про наше винищення вже прямо говорять на їх телебаченні: «ми їх стерилізуємо і посадимо у концтабори». Це слова квазі-приватних осіб, але оголошуються на державному каналі і не засуджується їхнім суспільством, їх держава не вживає заходів, не зважаючи на що відповідні статті є у їхньому кримінальному кодексі.

Другий чинник — у нас сформувалась ідентичність: ми знаємо точно, що ми не росіяни і знаємо чому (хоча б тому, що не будемо на телебаченні говорити про концтабори і стерилізацію інших народів). Ми перейшли рубіж, зворотній шлях неможливий, між свободою і демократією з однієї сторони і диктатурою та свавіллям з іншого боку ми вибір зробили ще в часи Майдану.

У нас інша система цінностей та переконань, ми визнаємо свободу як цінність, а в росії — ні. По цій причині Захід допомагає нам, а не росії, бо бачить, що ми воюємо за те, що у них лише декларується.

 

— Що будете робити, коли закінчиться війна?

— Повернусь до професії, буду шукати нові практики з використанням нового життєвого досвіду, можливо, буде більше суспільних справ.

 

— А саме в День Перемоги?

— Будемо святкувати. Я впевнений, буде з ким: зі старими друзями і тими, яких набув за цей відносно короткий час.

 

(Бесіду вела Марина Бахолдіна, «Юридична практика»)

 

Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».

Джерело

Поделиться

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.